Віктор Поліщук про поляків: „Сусідів не вибирають”.

Маємо честь представити вам широкі фрагменти статті, яка з’явилась в українському журналі “Вісті комбатанта” 1987 року в Торонто.

Автор статті — відомий і шанований в польських “кресових” середовищах, вже покійний Віктор Поліщук. У статті йдеться про стосунки українців з сусідами. Автор розповідає, якими повинні бути ці стосунки і як їх виправити. Нас цікавлять тільки ті фрагменти, які стосуються Польщі. Тому ми переклали лише ту частину статті, де розповідається про сусідські взаємини з Польщею.

Члени нашої команди готові підписатись під словами Поліщука 1987 року обома руками. Цікаво, чи “кресові” середовища також готові підписатись під перекладеним тут текстом?

На нашу думку це дуже цікавий текст, який варто не лише прочитати, але й глибоко над ним замислитись. Пізніше Віктор Поліщук повністю змінив свою думку і став радикальним “антинаціоналістом”. Він почав казати, що завжди ним був і завдяки цьому став авторитетом для польських “кресових” середовищ.


Перша сорінка випуску “Вісті комбатанта”, в якому розміщена стаття Віктора Поліщука, перекладена нами:

Початок тексту:

Фрагменти, які стосуються Польщі:

Від заходу Україна граничить з Польщею. І тут зараз треба вка­зати на великого значення парадокс: Загарбницька політика Росії-СРСР довела до максимльно сприятливого під сучасну пору окре­слення державних кордонів України, в тому й кордонів з Польщею. Треба думати, що багатовікові претенсії поляків до західніх земель України скінчились враз з Другою світовою війною і скінчаться зов­сім, коли ось-ось промине покоління поляків, що не уявляло собі ін­шої Польщі, як тільки зі Львовом, а то й „од можа до можа“.

 

Мо­лоде покоління поляків, що й показали останні роки, емоційно не пов’язане з українськими землями. Воно, щоправда, має необгрунто­вану уяву про українців, як „різунів", то, одначе, ці погляди є наслід­ком шовіністичної політики „кресових" поляків, а то й політики Ра­дянського Союзу, який кожного українця-небільшовика, ототожнює з найгіршими ектремами. Та це погляд не тривалий, не глибокий. Він не торкається освіченого покоління молодих (навіть сорокаліт­ніх) поляків.

І ми не без вини в стосунку до поляків. Треба пам’ятати, що по­одинокі люди не відповідають за політику своїх, часто не бажаних провідників. Ніхто ще не відповів на питання: хто почав під час оста­нньої війни на Волині? А дати на це відповідь треба, щоб роз’яснити небо над українсько-польськими стосунками. Про цю справу натяк­нув, правда, Тарас Бульба-Боровець, але це сталося у спогадах, от­же, суб’єктивні праці. А треба б цієї справи не промовчувати. На­віть якщо б на нашому боці стався отой початок. По нашому — це не означає, що по боці українського народу. Годі бо поширювати не відповідальні кроки поодиноких осіб, чи груп, які в наслідку пере­родились у масові події, на весь народ.

Так чи інакше, залишаючи українській і польській науці наше спільне минуле, думаймо про сучасне. А воно невідрадне, як для нас, так і для поляків. Залишити треба, в ім’я добре зрозумілого інтересу обох народів, час поневолення українського народу, гноблення українців з боку поляків, пацифікації і навіть взаємну різню. Треба, як казав польський поет Адам Асник, „з живими йти вперед, сягати по життя нове, а не в мерців зів’ялих лаври прикрашувати скроні".

Правдою є, що поляки дивляться на українців, як на щось нижче від них. Це також результат багатовікового поневолення українців з боку поляків. До такого погляду поляків на українців спричинився, на жаль, навіть такий видатний польський письменник, як Генрик Сєнкєвич.

 

Та час польського панування над Україною ми­нув, він вже не вернеться, а полякам і українцям треба жити. Ми ж сусіди. Часом приходить на думку й таке, що, як тільки відійдуть з того світу деякі сьогоднішні семидесятирічні поляки й українці — польсько-української проблеми не стане. Не матиме хто її культи­вувати. Зникнуть зі шпальт польських і українських газет нападки, джерелом яких є все ще з одного боку уявна вищість поляків, і з дрогого сліпа, нерозумна ненависть до всього, що польське. У цих справах слід би керуватись мудрістю нашого Шевченка, який розрізняв польських правителів від звичайних поляків, з якими наш Тарас дружив.

Освічені, розумні поляки й українці, так у Польщі як і на емі­грації, розуміють одні одних, починають між собою співпрацювати. На жаль, нема можливості такої співпраці між поляками й україн­цями в самій Україні. І це не через нехіть цих чи тих. Це зумовлене загальною русифікаційною політикою СРСР, який не дозволяє на будь-яку, неакцептовану партією, міжнаціональну співпрацю. Тому, власне, в Польщі є, хоч і обмежена кількість українських шкіл, а в Україні немає польських шкіл. Так само немає, як нема українських шкіл в Казахстані, хоч там живе понад мільйон українців.

Виходячи з положень, що сучасний поляк не прагне до загар­бання України, що його єдиним прагненням є звільнитись з-під біль­шовицького поневолення, дійти належить до висновку, що нема будь-яких причин до ворожнечі між українцями й поляками. Нав­паки — багато спільних справ єднає оба наші народи. Першою з цих справ, найважливішою, є існування одного ворога: російського імпе­ріалізму. Ця справа повинна з’єднати думки й діяльність наших на­родів. А початки вже є. Згадати б польсько-українську наукову кон­ференцію в МакМастер університеті, спільні зустрічі поляків і українців в Европі, позитивне ставлення до української проблеми паризької „Культури", деяких канадських польськомовних часопи­сів. І тут треба об’єктивно сказати, що в цій справі нас польська преса випередила, ми все ще просто боїмося позитивно ставитись до польських проблем. Нам треба позбутись упереджень, бо з ними в парі йде почуття меншевартости. А можна б брати приклад з поля­ків, про яких останні роки голосно заговорили.

А на завершення тексту слова:

Треба з сусідами будувати своє майбутнє. Сусідів не вибирають.

Інформація про те, чий орган газета “Вісті комбатанта” :

 

Наш коментар

Стаття опублікована у 1987 році. До еміграції з Польщі віктора Поліщука розпрацьовувала СБ через “підозру про бажання нав’язати свіпрацю з українськими націоналістами в капіталістичних країнах”. Розпрацювання тривало з 1978 до 1981 року. У 1981 році Поліщук емігрував з Польщі і справді почав працювати для українськких націоналістів за океаном. Його тогочасна творчість, як видно, була дуже далека від того, що він писав потім. Пізніше ймовірно він отримав інші завдання. Тут приигадується цитата класика.

Понад сто років держави, які намагаються вплинути на політику інших держав, використовують агентів впливу. Таких агентів впроваджував Радянський Союз, Сполучені Штати, Велика Британія, Німеччина та інші держави. Агента впливу впроваджують на кілька десятків років, часом він діє як науковець, часом як підприємець, часом філантроп, актист і т.п., який перебуває в приятельських стосунках з тими, х хто при владі.

          Віктор Поліщук - “Помаранчева революція” 03-01-2005

Віктор Поліщук добре знав, про що пише.


                                                                                              Команда Добродій