Як українці стирали польські сліди у Львові.

Як в Польщі шанують чужі пам’ятники. 

Чи Україна повинна брати приклад?

 “Усунення слідів польськості Львова” - це тема, яку досить часто піднімають т.зв. “кресов’яки”. Лемент в пресі та в Інтернеті виглядає приблизно так:

Заходимо на одну зі сторінок, яка описує цей “страшний злочин” українців і читаємо:

Ми б хотіли, щоб польські сліди на “кресах” 
були збережені так, як німецькі сліди в Польщі...

• Чи точно автор цих слів хоче, щоб в Україні було так само?
• Чи він взагалі знає, про що говорить?

Природні і звичайні стандарти цивілізованих країн — це, на його думку, ставлення до німецьких слідів в Польщі? А українське ставлення до польських слідів у Львові (і по всій Україні) не відповідає цим стандартам?

Може ми помиляємось щодо стандартів в цивілізованих країнах, може руйнувати і зрівнювати з землею пам’ять про інші народи на своїй землі — це норма, можливо саме тому українське ставлення до цього питання відбігає від норми — але нижченаведені приклади покажуть, якими повинні бути, а якими не повинні бути згадані автором цих слів стандарти.

Зануримось в минуле...

Кінець вересня 1939 року — Львів “звільнять” з-під “польського ярма” кляті сусіди зі сходу — московська орда, яка в той час себе називала СРСР (Совєти).

„Визволителі”, як вони кажуть, “прийшли допомогти братньому українському народу, щоб покласти край польському буржуазному утиску”. Ще не так давно Польща в радянській пропаганді була фашистською, але тоді її так не називали, бо фашисти і нацисти були друзями Сталіна. Тому тоді Польща була “буржуазною”, а не “фашистською”.

У Львові тоді було багато польських пам’ятників, серед них пам’ятник Яну ІІІ Собеському. Подивимось на його долю під час війни. Це такий лакмусовий папірець рівня стандартів.

Майже кожна дитина в Польщі “знає”, що “бандерівці” ненавиділи все польське — тому вони повинні були цей пам’ятник (і багато інших) якнайшвидше зруйнувати — якщо не відкрито, то інспіруючи “спонтанні” дії розгніваного народу, що було б легше і безпечніше, бо совєти в своїй пропаганді закликали до історичної справедливості і голосно заявляли про кінець польського панування на українській землі.

Що було далі? Настав червень 1941 року. Почалась німецько-радянська війна. В місто заходять німецькі відділи. З’являється тимчасова українська влада — бандерівці проголошують незалежність. Німці швидко відповідають репресіями, заарештовуючи майже весь новоутворений уряд та Степана Бандеру, який тоді був у Кракові. Однак є кілька днів воєнного хаосу, націоналісти мають повну можливість дій і відносну прихильність німецької військової адміністрації (до Львова ще не дійшов весь репресивно-адміністративний апарат з гестапо на чолі, ще невідомо, яка буде політика Німеччини щодо України)...

Націоналісти ненавидять все польське і не ліквідують польські сліди? Ні тоді, ні в наступні роки? Адже в них була не одна нагода зробити це!

Ян ІІІ Собеський у Львові, 1943 рік

Не мали можливості? Тоді як в перші дні німецького “визволення” зруйнували всі радянські пам’ятники, які були встановлені недавно, під час майже дворічної радянської окупації Львова?

Пам'ятник сталінської конституції.

Пам'ятник 'дружби народів'.

"Пам'ятна  дошка" про те, що незабаром на цьому місці буде пам'ятник Леніну. 

На вищенаведених фотографіях показано радянські пам'ятники у Львові під час першої радянської окупації.

Погруддя Яна ІІІ Собеського біля тиру у Львові. 
Під кінець 1940 року його поміняли на погруддя Сталіна

Всі радянські пам’ятники були знищені в червні 1941 року, включно з погруддям Сталіна, яким Совєти замінили погруддя Яна ІІІ Собеського, що знаходилось тоді в сквері поблизу міського тиру.

Як польські пам'ятники вціліли під час війни?

Як таке можливо, що націоналісти, які нібито дуже хотіли стерти з пам’яті будь-які сліди польськості в Україні, пропустили таку нагоду?

Як так сталось, що коли перед німцями у Львів зайшов український батальйон “Нахтігаль” з Романом Шухевичем на чолі, польські пам’ятники залишено, а радянські знищено? Шухевич не пішов знищувати Собеського? Не пішов ліквідувати сліди знавіснілої Польщі?

Комуністична, а потім “кресова” пропаганда роками переконувала людей, що Шухевич був зайнятий вбивством польських професорів. Може тому не мав часу на польські пам’ятники?
На щастя, брехня про участь націоналістів у вбивстві професорів давно розвіяна.

Знищений перед вторгненням німців у Львів пам’ятник “Дружби народів”

В Шухевича був час, сили і засоби, щоб стерти сліди польськості, але він цього не зробив. Не зробила цього й українська адміністрація, яка спочатку перехопила владу в місті. Не зробила цього українська поліція - ані незалежна від німців, яку утворила ОУН, ані та, що пізніше утворили німці.

Як таке можливо, що люди, які за версією більшості польських істориків і пропагандистів запланували масовий геноцид (мета якого — усунути сліди польськості зі спірних територій), не знищували пам’ятки польської культури та історії в серці Галичини?

Неможливо...
Хіба що вони не були ніякими варварами і не мали ненависті до всього польського, а лише до польської національної політики, до польських шовіністів, які не дозволяли українцям навіть вчитись своєю рідною мовою, не кажучи вже про життя у власній країні. Може вони ненавиділи польських чиновників та репресивний апарат. Може навіть ненавиділи польських освітян, які полонізували українських дітей... Але чим їм завинив Собеський, Міцкевич чи Фредро? Нічим! Тому польським пам’яткам під час війни “жодна волосина з голови не впала”.

Після війни...

Прийшли наступні “визволителі”. Подальша доля польських пам’ятників у Львові не свідчить про бажання знищувати “все польське”. Пам’ятник Собеського стоїть ще кілька років, а потім радянська влада, на підставі договору між урядами УРСР та ПНР про обмін культурними цінностями, передала його польській стороні. Така сама доля пам’ятника Александра Фредри. Але багато інших польських пам’ятників пережили період радянського панування і дочекались проголошення незалежності.

Сьогодні ці пам’ятники, вже відновлені, продовжують стояти у Львові. Нікому в місті, яке дехто називає “Бандерштатом”, ці явні сліди польськості не заважають... Ба! Їх часто використовують в якості графіки до українських пісень.

А можна ж було знищити все польське у Львові і всюди по Україні, йдучи за прикладом Польщі. Можна було, за прикладом Польщі, використати надмогильні плити для будови доріг чи мурів.

Хтось правильно зазначить, що цвинтар Орлят був знищений. Це правда! Але це відбулось в 70-х роках, коли радянські танки роз’їхали не лише могили орлят, але й могили січовиків. Одночасно знищувались польські і українські могили — не лише на Личаківському, а й на Янівському цвинтарі. Це були дії окупанта, ворожого до українців і до поляків.

Варто зазначити, що тоді, коли вчинялись ці злочини проти пам’яті поляків та українців, секретарем партії у Львівській області був етнічний українець, а секретарем львівської партійної організації самого міста був етнічний поляк. Зрадників достатньо в кожному народі. В день, коли топтали могили українських та польських героїв, на найвищих партійних постах в цьому місті була символічна зрадницька рівновага.

Німецькі сліди в Польщі

На початку ми згадали про текст, де автор пише:

"...так, як ми в Польщі дбаємо про німецькі сліди та сліди інших національностей, ми б хотіли, щоб так само на Кресах були збережені польські сліди ...”

Лицемірство не має меж. Може автор просто хоче, щоб польські сліди на “Кресах” знищили так, як знищено німецькі цвинтарі і пам’ятники на території теперішньої Польщі? Може він бажає зла полякам? А може вдає дурного?
Можна було б попросити автора цих слів показати нам німецькі пам’ятники у Вроцлаві, про які так “дбають” поляки...

Але дотеперішній досвід навчив, що автор в такій ситуації просто почне вдавати дурного. Найбільш вражає, що значна частина польської суспільної думки, піддається такій маніпуляції. Люди справді вірять, що в Польщі шанують чужі могили, а в Україні цього нема.

Правда зовсім інша.

Ставлення українців до польських слідів в Україні може бути прикладом, особливо на фоні того, що відбувається в Польщі.

Нагадаємо наш текст понад річної давності:

Варварство (Ruhe in Frieden)   - в якому порівнюється польське і українське ставлення до чужих цвинтарів на прикладі Львова і Вроцлава.

На завершення ми хотіли б показати інший приклад, як “дбати” про німецькі пам’ятки у Вроцлаві. Дуже важливий приклад, бо стосується не лише раннього післявоєнного періоду, а й останніх років.

Deutsch Lissa

Лесниця (нім. Deutsch Lissa) —житловий квартал в західній частині Вроцлава, в кордонах міста з 1928 року. До війни там відкрили пам’ятник на честь жителів цієї місцевості (тоді Лесниця ще не була частиною Вроцлава), які загинули під час І світової війни. Ось довоєнна фотографія пам’ятника:

Зверніть увагу на таблички з викарбуваними прізвищами жертв війни, вмуровані по обидва боки пам’ятника. Це дуже суттєвий нюанс. Майже всі пам’ятники Вроцлава були повністю знищені ще під час війни і відразу після неї. Частина внаслідок бомбардувань і боїв, а частина просто по-варварськи знищена. Таких пам’ятників, як на фотографії у Вроцлаві було кілька (пам’ятників загиблих під час І світової війни), але тільки цьому одному “пощастило” вціліти до сьогодні. Яким дивом? Невже Лесниця — анклав польської толерантності після 1945 року?

Нічого подібного! Пам’ятник вцілів, бо отримав нову назву і нових “опікунів”. Земля, на якій знаходиться цей пам’ятник, перейшла у власність держави, а точніше Польської Залізниці. Місцеве керівництво Залізниці вирішило пропагандистськи відзначитись, а одночасно зекономити трохи гроші і в 1945 році переробила німецький пам’ятник на “Пам’ятник Праці Залізничників Піонерів”. Новий пам’ятник на старому місці, перероблений зі старого пам’ятника.

Німецькі таблички на стінах з прізвищами жертв війни вкрито штукатуркою, таблички на пам’ятнику також закрили чи зняли і прибили нові таблички з відповідними написами.

“Пам’ятник Праці Залізничників Піонерів” 
на розі вулиць Тшмельовицької і Рубчака в Лесниці.
Фото 2010 року

Минули часи комунізму, пам’ятник стояв і руйнувався, але продовжував існувати... Багато років ніхто про нього не згадував, поки хтось не знайшов інформацію, що цей пам’ятник був первинно встановлений на честь інших людей. Місцева влада вирішила відновити пам’ятник.

І пам’ятник відновили. Дешево, без значних витрат - “адже йдеться лише про пам’ять, як нам на кожному кроці повторюють кресові середовища. Тому, в принципі, відновлення пам’ятника можна вважати кроком в доброму напрямку...

Але чи це відновлення можна назвати піклуванням про німецькі місця пам’яті в Польщі? Як би в Польщі зреагували, якби цвинтар Орлят у Львові переробили, розміщуючи табличку “Цвинтар жителів Львова, які полягли під час польсько-української війни”, з написом виключно українською мовою і без жодної інформації про національність загиблих?

Нова табличка на пам’ятнику, зміст якої нічого не повідомляє про національність загиблих, на честь яких цей пам’ятник поставили до війни. 
Про німецьку мову теж забули.

Меморіальні таблички з прізвищами, як були закриті, так і залишились закритими.
Однак час робить своє і написи з прізвищами німців - жителів Лісси під Вроцлавом, які загинули під час І світової війни, повільно самі пробиваються крізь цементну цензуру.

„Den Gefallenen zum Gedächtniss” - „Пам’яті про загиблих”. Напис частково здертий.

Але це не кінець епопеї, не кінець історії німецького пам’ятника в Лесниці. Написи в нижній частині пам’ятника, викарбувані в камені, трохи знищені після війни, не були відреставровані, а лише пофарбовані... Їх досі можна було прочитати, хоч непросто...

Саме тоді з’явились “патріоти- захисники польськості”, які виправили помилку “опікунів” пам’ятника і облили ці написи чорною фарбою...

Замість підсумку

Три місяці тому польський історик, професор Ян Жарин — сенатор ПіС (!) в одному з інтерв’ю сказав:

“Україна не хоче належати до римської цивілізації. В питаннях історичної пам’яті вона поводиться, як варвар. Розв’язання конфлікту знаходиться на українській стороні. Вона має в руках ключ до того, чи хоче бути з Польщею і польською культурою”.

В ті дні він сказав ще й такі слова:

“Польська сторона робить все, щоб цивілізувати український народ — українська сторона робить все, щоб відійти від цієї європейської цивілізації...”

В Україні провокатори змогли пошкодити чи знищити три (один два рази) польські пам’ятники. Всі негайно були відновлені українською стороною. Як це співвідноситься з поведінкою польської сторони? Що в Польщі робили “народовці” - товариші сенатора Жарина? Як на ці дії зреагувала польська влада?

Ми не маємо права відповідати від імені українського народу, але як українці і поляки, від свого імені відповідаємо:

Україна була, є і буде в складі римської цивілізації, грецької чи загалом європейської. Україна належить до неї набагато довше, ніж тисячу років. Написи на польських монетах, які карбували у Великопольщі на початку ХІ століття, були руські, бо про польське письмо тоді ніхто ще не мріяв.

Наведені вище приклади, а також наведені в попередньому тексті - посилання вище (Ruhe in Frieden), як і знищені та не відбудовані місця української національної пам'яті, дозволяють однозначно стверджувати:

Ні! Україна не хоче бути з такою Польщею і з такою польською культурою. Україна не хоче бути з “Польщею” Жаринів чи інших “народовців”. Україна не хоче бути з Польщею, яка профанує чужі могили. Україна хоче бачити в Польщі партнера — хоче бути в союзі вільного з вільним і рівного з рівним. Україні не потрібен “вчитель”, “адвокат”, “суддя” чи “прокурор”. Ключ до вирішення конфлікту в польських руках.                                                                                                      Але точно не в таких руках, як руки пана Жарина.

Питання “цивілізування України Польщею” взагалі не варто обговорювати. В будь якій цивілізованій країні за таке висловлювання пана Жарина назвали б йолопом, шовіністом або (напевно найбільш точно) просто провокатором. Він поважний польський сенатор. Але його постава, його висловлювання — це повна протилежність європейської цивілізації. „Homo sovieticus” перефарбований на біло-червоного патріота... “Нібипатріоти” - деякі діють свідомо, інші несвідомо, як “корисні ідіоти”, але завжди діють на користь Москви.

Ні, пане Жарин, з такими, як Ви українцям не по дорозі. Ані з Вами, ані з Вашими ідейними товаришами Україна не хоче мати нічого спільного. Місце йолопів і московської агентури на смітнику історії. Нам дуже шкода, що в Польщі цей смітник тимчасово виконує роль політичних еліт, але ми сподіваємось на краще.
Все більше поляків з правих і центристів, починає розуміти, хто і навіщо їх роками дурив.

                                                                                                   Команда “Добродій”