Передмова.
Сьогодні в Польщі село Гута Пеняцька і трагедія, яка там відбулась 28 лютого 1944 року — це один з головних символів трагічної долі польського цивільного населення на т.зв. “Кресах” під час ІІ світової війни. Останнім часом вшанування жертв, вбитих в цьому селі, стало традиційним щорічним відкриттям антиукраїнської пропагандистсько-істеричної атаки. Іронізуючи можна назвати це “відкриттям сезону”.
Ще кілька років тому відповідальними за злочин в Гуті Пеняцькій називали німців. Проте тепер в Польщі це результативно витерто зі свідомості суспільства. Сьогодні майже кожен поляк асоціює Гуту Пеняцьку, як український злочин...
Що поляки “знають” про трагедію, яка відбулась в Гуті Пеняцькій?
- · „Знають”, що це був злочин проти невинного і беззахисного польського цивільного населення.
- · Також “знають”, що злочин здійснили українці — воїни Дивізії “Галичина” і УПА.
- · Також поляки “знають”, що беззахисних жителів села українці вбили тільки за те, що вони були поляками.
- · Також “знають”, що в селі, перед самим його знищенням, кілька днів перебував невеликий радянський партизанський відділ.
Що про цю трагедію знають українці?
- · Знають, що під час німецької акції пацифікації, в якій брали участь відділи німецької допоміжної поліції, що складались з українців, вбито кілька сотень цивільних жителів Гути Пеняцької, а село спалили.
- · Знають, що це була типова для тої війни каральна акція, яких тоді було здійснено німцями на території сучасної України сотні. У всіх цих акціях брали участь німецькі солдати і поліцейські різних національностей (серед них поляки і українці).
- · Українці знають про злочин в Гуті Пеняцькій, пам’ятають і шанують пам’ять про нього, чого свідченням є дворазове швидке відновлення пам’ятника на честь жертв цього злочину, після того, як московська агентура його знищувала.
Що замовчується?
Хто каже правду, а хто фальсифікує історію?
Яка правда?
Вже на початку мусимо сказати, що по обидва боки є маніпуляції і замовчування, але це ще не смертний гріх...
Гірше, якщо одна зі сторін свідомо і умисно повністю фальсифікує тодішню реальність — створює нову історію, обдурює власний народ і безпідставно звинувачує сусідній народ.
Саме так — сторона, яка все це робить — це польська сторона в особі найвищого польського політика і не тільки. І робить це дуже давно, систематично посилюючи свою пропаганду.
В питанні Гути Пеняцької українська сторона теж не свята, але між замовчуванням і неправдивими звинуваченнями така різниця, як між монашкою і повією...
Піднімаючи за цю тему, спробуємо довести читачам, що саме так є...
Ми проведемо детальний аналіз подій, обставин, причин, розбіжностей в інтерпретаціях, а також наслідків — тобто сучасного використання цієї трагедії з пропагандистською метою та в т.зв. “історичній політиці”.
Через те, що тема дуже складна і багатофакторна, поділимо її на кілька частин, які будемо регулярно публікувати на нашій сторінці.
Ми зосередимо увагу на справжніх причинах знищення села Гута Пеняцька: хто і чому здійснив перший напад 23 лютого 1944 року, хто запланував і організував пацифікацію села 28 лютого 1944 року, хто дав наказ знищити Гуту Пеняцьку, хто був виконавцем, хто керував військами, які військові підрозділи брали участь в цій акції і хто відповідальний за знищення села і вбивство його жителів.
З’ясовуючи це, ми зможемо відповісти на найсуттєвіше питання:
- наскільки обгрунтовані польські звинувачення українців у знищенні Гути Пеняцької?
Не менш важливо відповісти на питання, чому майже у всіх радянських публікаціях відповідальними за знищення Гути Пеняцької і її жителів називали “німців”, “фашистів”, “нацистів”, “гітлерівців”, а наприкінці 80-х років минулого століття раптом звинувачення переклали на “українських буржуазних націоналістів”?
Треба зазначити, що московська влада саме в 1989 році раптом згадала про страшну трагедію польського села Гута Пеняцька і 26 лютого 1989 року урочисто відкрила пам’ятник на честь жертв злочину. Аналогічно було в Польщі, де лише наприкінці 80-х років Едвард Прус кидає звинувачення на адресу українців.
Так само важливий ретельний аналіз впливу радянських партизанських відділів на перебіг подій — особливо їх присутності в селі, кількості, часу, коли вони там перебували, диверсійних дій в цій місцевості, злочинів, здійснених в сусідніх українських селах, ступеню співпраці поляків з Гути Пеняцької з цими відділами. Ці питання надзвичайно важливі.
Повна інформація про цю тему дозволить зрозуміти, що німецька окупаційна влада наказала знищити село саме через радянські відділи, які дислокувались в селі, діяли на навколишній місцевості, нападаючи в січні і лютому на важливі для оборони і ймовірного відступу об’єкти та невеликі німецькі відділи.
Також звернемо особливу увагу на результати слідства щодо злочину в Гуті Пеняцькій, яке в Польщі проводить Комісія Переслідування Злочинів проти Польського народу, яке пізніше передали ІНП — слідства (що підкреслюємо) ніколи не закінчилось. Доведемо, що польські результати слідства (опубліковані дотеперішні висновки) щодо злочину в Гуті Пеняцькій — це примітивне створення версії подій на замовлення, в якій з’являється безліч хиб, помилок і фальсифікацій.
Щоб краще зрозуміти суть проблеми, почнемо від більш давньої історії..
Гута Пеняцька розміщувалась в мальовничій долині, вкритого буковими лісами Вороняцького горбогір'я, 20 км на південь від Бродів і 20 км на північний схід від Золочева. Найближчі села: Жарків, Ясенів, Верхобуж, Голубиця, Пеняки. Найбільшим селом в цій місцевості були Пеняки. Гута спочатку відносилась до саме цього села, звідси пізніша назва — Гута Пеняцька. Ліси оточували село з усіх сторін.
В Юзефівських метриках 1786 р. написано, що Гута Пеняцька була “новоосілим селом”.
( ЦДІАУЛ, ф.19, оп.XVIII, сп.290, арк.14).
Це перша згадка про польське село між селами етнічного українського населення. У ХХ ст. жителі Гути Пеняцької говорили про себе, що живуть на цій землі “з діда-прадіда”, але їх предки на початку ХІХ ст. Так сказати не могли...
Назва Гута вказує на виробництво скла. Це підтверджують архівні документи. В рапорті адміністративної влади Львівського округу від 18 квітня 1807 року вказано, що виробництвом скла в селі займаються 37 робітників
(ЦДІАУЛ, ф.146, оп.7, сп.244, арк.9).
Село поступово і систематично розросталось:
У 1820 р. в Гуті Пеняцькій було 56 господарств (ЦДІАЛ, ф.20, оп.ХІХ, сп.193,
в 1857 р. проживало 535 осіб, а згідно з переписом 1900 р. вже 890, при цьому 762 жителі — римо-католики (в основному поляки), 78 греко-католиків (українці) і 50 євреїв.
В роки І світової війни населення села значно зменшилось. Згідно з переписом населення 30 вересня 1921 р. в Гуті Пеняцькій проживало 742 людини, з них 659 поляків, 45 українців і 19 євреїв. Під час польського панування в Галичині в 1920-1939 роках в Гуті діяла польська школа. Відомо, що в 1925 році в ній навчалось 58 учнів. Кількість населення Гути Пеняцької на початку ІІ світової війни невідома, але більшість жителів були поляками, хоча українці в селі теж проживали.
В джерелах немає нічого про будь-які етнічні конфлікти українців і поляків в Гуті Пеняцькій та околиці, в часи Австро-Угорщини (1772-1918) чи в часи Західно-Української Народної Республіки і Української Народної Республіки (1918-1920), не зустрічаються й спогади про подібні конфлікти. Якщо й були якісь конфлікти, то вони не мали етнічного підґрунтя.
Така ситуація була можлива завдяки врівноваженій і толерантній національній політиці Австрії і цісаря Франца Йосифа І, якого старші покоління українців пам'ятали, як доброго правителя. За часів Франца Йосифа І майже в кожному селі на Бродівщині діяли українські школи і читальні, безперешкодно видавались українські газети, журнали і книги; навіть на банкнотах поряд з німецькими, польськими і угорськими були українські написи: «п’ять корон», «десять корон», «двайцять корон», «п’ятдесят корон».
Почалась І світова війна, а перед її завершенням війна за українські землі. Сусіди з усіх сторін розривали Україну на шматки. Деякі з них кричали, що нема такого народу — українців, а українські землі називали споконвічно своїми. Потім був союз Польщі з Петлюрою, зрада в Ризі і поділ України між Москвою і Варшавою.
Ситуація змінилась драматично після захоплення земель Польщею у 1920 році. В цей період (1920-1939) уряд ІІ Речі Посполитої заклав “наріжний камінь” - фундамент польсько-української конфронтації і наступних етнічних конфліктів.
Ми не будемо заглиблюватись в це питання і описувати всі приниження і негідні дії довоєнної Польщі щодо українців. Звернемо увагу лише на певну аналогію польських каральних акцій до війни і каральних акцій німецьких окупантів. Звичайно, масштаб злочинів і правопорушень не можна порівнювати, але одна річ точно спільна — використання принципу “колективної відповідальності” - тобто покарання невинних...
Поляки били людей і знищували їх доробок, “караючи” за спалене представниками ОУН польське державне і приватне майно. Німці вбивали і зрівнювали з землею в якості відплати за вбитих німців і за диверсійні дії на окупованих ними землях.
В обох випадках це була “відплата” (принаймні так називала ці злочини тодішня влада) невинному населенню, яка мала на меті залякати її і терором змусити бути лояльними до влади.
У випадку німців часто практикувалось використання представників інших етносів: українців проти поляків, поляків проти українців і не тільки. Гута Пеняцька не була винятком. Якби це було українське село, то німці використали б для пацифікації свої відділи з угорців, поляків, росіян чи представників інших народів, які тоді служили в німців.
Поляків з Гути Пеняцької вбивали через співпрацю з червоними партизанами, які тоді діяли в безпосередньому тилу фронту, а не "тому, що вони були поляками", як почали казати в Польщі і як недавно заявив президент Анджей Дуда.Тим паче, що серед жертв були також українці, євреї, а також німці (наприклад, бабуся Сулімира Жука - Уршула Нессель)
Гута Пеняцька тоді була “столицею” радянських диверсійно-терористичних відділів. Згаданий в польських джерелах відділ НКВД під керівництвом Бориса Давидовича Крутікова не був єдиним радянським відділом в Гуті Пеняцькій і не був там кілька днів, як стверджують польські історики, а рівно 42 дні.
В Гуті Пеняцькій також збирались інші відділи — конкретно Армії Людової, відділ польських поліціянтів, які дезертирували зі служби в німців.
Все це доведемо в наступних серіях. З’являться суттєві деталі, про які мовчать польські ЗМІ і про які не кажуть польські історики, публіцисти і політики.
“Столиця” червоних диверсантів
Який мали вплив червоні партизани на перебіг подій в Гуті Пеняцькій?Яка була кількість червоних?
Чим займались, перебуваючи в селі?
Як виглядала їх співпраця з поляками?
В який період часу вони там перебували, коли залишили село і чому?
Які збройні відділи з’явились в селі перед трагедією?
Почнемо з польських джерел і польського бачення на радянські відділи в Гуті Пеняцькій.
В польських джерелах про Гуту Пеняцьку часто згадується відділ НКВД під керівництвом Бориса Давидовича Крутікова. Майже нічого не розповідається про інших червоних партизанів, які перебували в цьому селі. Крутікова згадують “нехотячи”, легковажачи його вплив на події в Гуті. При цьому варто звернути увагу на факт, що трактування змінюється майже на наших очах...
Якщо в опублікованих тимчасових результатах польського слідства про червоних партизанів пишуть досить багато, хоч з ганебними помилками, то вже в матеріалах, які доходять до широких мас, лише короткі згадки. При цьому в результатах слідства та в інших польських текстах можна помітити численні помилки, неточності, упущення, а навіть брехня і повна маячня.
Виглядає так, ніби польським прокурорам і ліцензованим історикам не йшлось про розкриття правди, а лише про “історичну політику” - перекручування фактів і безпідставні звинувачення. Слідство ще не закінчене.
Таке слідство можна вести безкінечно і час від часу “повідомляти” суспільству “нові факти” про “український злочин геноциду” в Гуті Пеняцькій. “Нові факти” не мусять бути переломними — головне, щоб до загалу доходило постійно повторюване гасло: “геноцид, вчинений українськими націоналістами”.
Проведемо невеликий перегляд польських текстів (без сенсацій “кресових істериків”):
1. Богуслава Марціновська *, "Факти, встановлені в ході слідства щодо злочину геноциду представників СС “Галичина” та українських націоналістів проти поляків в Гуті Пеняцькій 28 лютого 1944 року. Бюлетень Інституту Національної Пам’яті № 1/2001
Про радянських партизанів читаємо:
“Громада села залишалась в добрих стосунках з відділом радянських партизанів. Радянські партизани використовували Гуту Пеняцьку, яку не турбували німці і українські націоналісти, як базу відпочинку і реконвалесценції для своїх поранених.
В січні і лютому 1944 р. відділ радянських партизанів, кількістю 1000 солдатів, розташовувався в селі впродовж кільканадцяти днів. Це не обійшло увагу німецької окупаційної влади, але під час перебування партизанів в селі конфронтації не відбулось. Приблизно 20 лютого 1944 р. радянські партизани залишили Гуту Пеняцьку. 23 лютого 1944 р. бойові відділи німців та української поліції провели розвідку боєм з метою перевірки ситуації в селі...”.
* Богуслава Марцінковська — прокурор Регіональної комісії переслідування злочинів проти польського народу в Кракові, яка тоді проводила слідство по справі злочину в Гуті Пеняцькій.
Зверніть увагу — тут не згадується Крутіков, а лише про “дружній відділ радянських партизанів з 1000 осіб”. Такий “результат слідства” - хоч і тимчасовий — вже через вказану кількість партизанів компрометує весь слідчий відділ. В Гуті Пеняцькій не було настільки численного радянського відділу. Було кілька радянських відділів, але їх загальна кількість точно не сягала тисячі. Про це напишемо пізніше.
Також зверніть увагу на те, що слідство стосувалось злочину, який нібито вчинили представники СС “Галичини” і українські націоналісти, а не німці. Відповідальність німців за злочин була для слідчих другорядним питанням - бо не німців мали звинуватити, а лише українців. Назва слідства сама по собі однозначно свідчить про політичний підтекст розслідування.
2. Прокурор Вальдемар Швєц — Начальник Регіональної комісії переслідування злочинів проти польського народу в Кракові
Слідство Регіональної комісії переслідування злочинів проти польського народу в Кракові по справі злочину в Гуті Пеняцькій:
…Описана вище сутичка 23 лютого 1944 року була пов’язана з тим, що керівництво 4 поліційного полку отримало інформацію, що в Гуті Пеняцькій дислокується великий відділ радянських партизанів. Інформація про ситуацію в Гуті Пеняцькій ймовірно була передана комендантом української поліції в Підгірцях. Згаданий розвідувальний відділ радянських партизанів, під командуванням Бориса Крутікова, нараховував кілька сотень партизанів і дислокувався кілька днів в Гуті Пеняцькій, яку залишив 22 лютого 1944 року. Треба сказати, що в Гуті Пеняцькій перед тим перебувала група близько 60 радянських партизанів, які розпочали співпрацю з самообороною села. В рамках якої партизани користувались допомогою мешканців, а самі проводили вишкіл членів самооборони та передали цьому формуванню зброю та амуніцію. Дислокований в Гуті Пеняцькій партизанський відділ проводив диверсійні акції проти німців. З плином часу чисельність цього відділу росла, досягаючи вищеназваного особового складу. Така ситуація призвела до необхідності залишити Гуту Пеняцьку, бо це призводило до базових проблем забезпечення, а також створювало загрозу для села та дислокованого там відділу з боку німців.Важливу роль в діях радянських партизанів виконували окремі мешканці села, які в якості провідників допомагали партизанам вправно переміщатись по незнайомій місцевості. Крім того, використовуючи родинні зв’язки, забезпечували партизанам, які виконували диверсійні завдання, безпечне перебування у Львові. З цією метою, серед іншого, використовували львівські помешкання батька Казимира Войцеховського, керівника самооборони в Гуті Пеняцькій. Вказані диверсійні дії полягали в організації замахів на німецьких високопосадовців, знищенні залізничних сполучень...
Тут згадується прізвище Крутікова. Його відділ, за словами прокурора ІНП, складається з кількох сотень солдатів. Згадується й інший радянський відділ з близько 60 солдатів, який мав дислокуватись в селі раніше. Йдеться про кількаденне перебування Крутікова в селі. Знову неточності і явна неправда. Знову некомпетентність, бо саме Крутіков перший з’явився в Гуті Пеняцькій( якщо не говоримо про 43 рік) і перебував там 42 дні. Хоча сам під час урочистого відкриття пам’ятника в Гуті Пеняцькій у 1989 році казав, що був у селі 50 днів.Інші радянські відділи з’являлись пізніше. Відділ Крутікова — це 21 особа, з яких не всі дійшли до Гути Пеняцької. Під час другого перебування їх було 13. Одну людину з цього відділу совєти самі ліквідували, тому залишилось 12, з яких четверо поїхали у Львів. Отже, постійно в Гуті Пеняцькій було 8 осіб з групи Крутікова. Крім того, Крутіков не залишив село 22 лютого, а лише 25-го. Але про це теж напишемо пізніше...
"Згаданийрозвідувальний відділ радянських партизанів, під командуванням Бориса Крутікова, нараховував кілька сотень партизанів"...
Цей фрагмент підкреслюємо, як надзвичайно дурний “встановлений факт”...
Нехай нам читачі пробачать іронію, але це формулювання нагадує анекдот про китайську армію, де під час наради в штабі один з генералів описує стратегію дій:
“Атакувати будемо малими групами, по два-три мільйони диверсантів”.
Розвідувальний відділ складається з кількох сотень солдатів? Якби ж прокурори хоч на мить задумались над тим, що пишуть... Однак так воно є, коли прокурор турбується про відповідність своїх текстів до політичної лінії, замість хвилюватись про те, щоб ці тексти мали якийсь сенс.
Відділ Крутікова не був “розвідувальним відділом”, а малим диверсійним підрозділом НКВД, призначеним для спеціальних завдань!
3. Гжегож Мотика - історик
В лютому 1944 р. була пацифікована також Гута Пеняцька. Це село було осередком самооборони від УПА. Впродовж певного часу в ній дислокувався відділ радянських партизанів Крутікова з відомого з’єднання полковника Дмитра Медведєва...
Гжегож Мотика Український партизанський рух 1942-1960, Варшава, Інститут Політичних Студій ПАН, 2006
Професор Мотика, як видно, згадує лише про Крутікова, але все одно лише мимохідь, не надаючи особливої ваги його присутності та совєтів у селі... Про інші радянські відділи нічого не знає.
Через кілька років Гжегож Мотика ще більш лаконічний:
Впродовж певного часу в Гуті Пеняцькій дислокувався також радянський партизанський відділ...
Гжегож Мотика “Від Волинської різанини до Операції Вісла”.
Це все, що він сказав про совєтів в Гуті Пеняцькій в свої праці “Від Волинської різанини до Операції Вісла”, виданій в 2011 році. Вже навіть не згадується прізвище Крутікова. Про інші червоні відділи автор, звичайно, теж незгадує. Надто незручна для автора тема...
4. Найновіший опис трагедії в Гуті Пеняцькій ми знайшли в “Інфоримаційному Бюлетені ІНП” №3 (136) березень 2017. Це стаття Лешка Рисака (історик, викладач Університету Кардинала Стефана Вишинського, у 2001-2013 працював в ІНП) під назвою “Гута Пеняцька існує не тільки в серцях...”.
В цій статті немає ані найменшої згадки про радянських партизанів в Гуті Пеняцькій!
Чи серйозні польські історики, працівники ІНП (з прокурорськими повноваженнями) не могли знайти українські і радянські джерела, де досить детально описано, хто і коли перебував в Гуті Пеняцькій і яка була кількість відділів, прізвища командирів і обсяг їх завдань?
Не могли чи не хотіли?
Пригадується цинічний вислів “доктора” Мєлецького: “без здібних людей можна обійтись, потрібні лише слухняні” Чи це випадково? Чи все-таки умисно, повільно і систематично усувається радянське питання з нарративу про Гуту Пеняцьку?
З вищенаведених прикладів видно, що навіть та неповна і неретельна інформація про радянських партизанів в Гуті Пеняцькій, яка з’являлась в перших результатах слідства, повільно зникає.
Звинувачення сотні УПА, яка за словами багатьох польських істориків, політиків і публіцистів, мала брати участь в пацифікації Гути Пеняцької — неретельні, безпідставні і дуже легко спростовуються. Йдеться про сотню Дмитра Карпенка “Сіроманці” і про якийсь точно неідентифікований “парамілітарний” відділ Володимира Чернявського. Про це також пізніше.Зазначимо лише, що якщо якась сотня УПА могла брати участь в цьому злочині (існує така ймовірність), то єдиний відділ, який теоретично міг ним бути — це відділ Макса Скорупського, який тоді почав співпрацю з німцями і діяв неподалік.
Вийдемо зі світу штучної “польської” (а точніше ІНП-вської) реальності і перенесемось до реального світу. Для цього треба передовсім заглибитись в документи і спогади інших творців “історичної правди”. Це набагато більш в’язкий грунт, ніж ІНП-вська пропаганда. Проте його необхідно дослідити, якщо ми хочемо наблизитись до правди.
Почнемо з Крутікова... Про його присутність в Гуті Пеняцькій відомо з кількох джерел.
Командир Крутікова — полковник НКВД Дмитро Медведєв — у 1948 році опублікував спогади “Це було під Рівним” (через 3 роки розширену версію спогадів “Сильні духом” - прямо кажучи, “пригадав” собі багато деталей, які краще підходили для пропаганди).
 |
| Медведєв Дмитро Миколайович, командир загону НКВС «Побєдітєлі» |
В цих спогадах він досить детально описує всі обставини пов’язані з завданнями Крутікова, які він виконував в Гуті Пеняцькій і деякі нюанси, пов’язані з його перебуванням в цьому селі.
Датою прибуття Крутікова в село Медведєв називає 10 січня 1944 року. Сам Борис Давидович Крутіков теж написав свої спогади і в його спогадах набагато більше важливих деталей.
Спочатку розглянемо спогади Крутікова, записані в 1956 році, які зберігалися у Відділі Історії Вітчизняної Війни інституту марксизму-ленінізму при Центральному Комітеті Комуністичної партії України.
На фото перша і остання сторінки його спогадів:
Спогади досить розлогі і детальні. Ми займемось тільки найважливішими фрагментами — про Гуту Пеняцьку.
В документі, серед іншого, написано:
12-го січня, увечері група увійшла в село Ремезівці, в якому була велика кількість українських буржуазних націоналістів, добре озброєних, на чолі з людиною, одягненою у форму німецького унтер-офіцера. Як потім виявилось, це село було зайняте мельниківцями, а документи, які ми пред’явили при перевірці, були видані “бандерівцями” /такі нам видали в партизанському загоні на всякий випадок/. Почався бій, під час якого було убито товаришів В.Шевченко і А.Величко. Микола Корень пропав без вісті. Ми його не знайшли. Забравши вбитих товаришів, група з боями просувалась на захід.
Вранці 13-го січня 1944 року група зупинилась на подвір’ї села Сивороги, недалеко від Перемишлян /у братів Капелюк/. Тут у садку було поховано вбитих у Ремізовцях товаришів Валентина Шевченко /уроженець Ростовської області, бувший лейтенант Радянської Армії, і Андрія Величко, уроженець села Ясногорка, на Ровенщині.
Незабаром почався важкий бій з німцями, які оточили нашу групу. Під час бою було вбито Наталку Богуславську, тяжко поранено Євгенію Дроздову та партизана Леоніда Клепушевського. Був поранений і я. Скориставшись тим, що на полі бою якийсь селянин покинув сані з хворостом, Василь Дроздов разом з партизанами Приступою та Бурлаком поклали поранену дружину Дроздова на сані і залишили поле бою.
В зв’язку з тим, що бій був тяжким, вбиту Н.Богуславську з поля боя винести не вдалось. Прийшлось виносити тяжко пораненого Л.Клепушевського. Група з боями через села Адами, Баймаки і інші пробилась в Кам’янка-Бузький район, /бувша Кам’янка Струмілова/. Тут було прийнято рішення повернутись у Гуту Пеняцьку, скориставшись пропозицією поляків, залишитись там і відправити розвідників у Львів. Група повернулась у Гуту Пеняцьку. Тут на чолі з Казімиром Антоновичем Войцеховським діяла військова група, яка орієнтувалась на лондонський уряд і вважала себе групою ППС.
З Гути Пеняцької у Львів було відправлено дві пари розвідників: Б.Харитонов — Ф.Воробйов та І.Пастухов — М.Кобеляцький, для яких були взяті документи у місцевого населення і листи до родичів Войцеховського /батька Антона Івановича Войцеховського, який проживав у Львові, і інших жителів Гути/. Б.Харитонов і Ф.Воробйов після убивства Кузнецовим у Львові Бауера і Шнайдера, повернулись із Львова у Гуту, а Пастухов і Кобеляцький залишились у Львові аж до визволення його військами Радянської Армії, яким вони надавали певну допомогу.
Під час перебування у Гуті Пеняцькій до нас приєдналася велика група учасників львівської “Народної Гвардії” імені Івана Франка, якою керував І.П.Курилович. Через місцеве населення ми встановили зв’язок з молодими поляками, які були привезені із західних районів Польщі і служили у спеціальному батальйоні по охороні залізничних об’єктів на станціях Золочів і Броди. Після переговорів з представниками цього батальйону, майже 100 чоловік озброєних поляків також приєдналися до нашої групи.
Наприкінці лютого, вночі в Гуту Пеняцьку прийшов партизанський батальйон з’єднання С.Ф.Малікова під командуванням Б.Д.Корженевського. Разом з цим батальоном вийшла і наша група, до складу якої вже входили бувші воїни польського батальону і група Куриловича.
Документ повністю доступний тут:
Wspomnienia Krutikowa - 1965 rok
Що випливає з цих спогадів?
Крутіков зі своїм невеликим відділом справді прийшов в Гуту Пеняцьку близько 10 січня і після невдалих диверсійних акцій, внаслідок яких його відділ втратив кілька осіб, повернувся в село приблизно 17-18 січня.
Крутіков, який мав документи, що засвідчували приналежність його відділу до УПА, зустрів якийсь український відділ, що цих документів не визнає, бо це відділ мельниківців (принаймні так описав цю ситуацію Крутіков). Цей відділ — важливе питання, до якого повернемось пізніше. Між відділом Крутікова і тим, з яким зустрілись, зав’язався бій.
Крім відділу Крутікова в Гуті Пеняцькій з’явились й інші радяські відділи:
- Відділ Народної Гвардії ім. Франка під керівництвом І.П. Куриловича
- Батальйон з’єднання - С.Ф. Малікова під керівництвом Б.Д. Кореновського
- Також в Гуті Пеняцькій з’явився відділ польської поліції кількістю близько 100 осіб, який служив німцям і перейшов на бік совєтів.
Це важлива інформація, яку не змогли знайти польські історики і прокурори ІНП. А може знайшли, але вони не вписувались в пануючий в Польщі нарратив про ті події. Так чи інакше, історики і прокурори про вищенаведені факти не написали.
Особливо знакова відсутність згадки про дезертирство польських поліціянтів ї їх перехід на бік совєтів.
Але це дрібниця.
Є ще інші спогади Крутікова — більш розлогі і насичені деталями, які ще точніше описують ситуацію в Гуті Пеняцькій перед наближенням трагедії. Ці спогади — це записи Бориса Крутікова, які ніколи не були опубліковані і існують лише в одному екземплярі, у вигляді машинопису.
Перша сторінка не опублікованих спогадів Бориса Крутікова:
Все, про що говориться в цих записах — істинна правда. Я нічого не вигадав, не замовчував, не прикрасив. Тут я розкажу про те, як завдяки збігу обставин став мимоволі учасником незвичайних подій.частина перша
“ЖИТТЯ ПРОЖИТИ — НЕ ПОЛЕ ПЕРЕЙТИ”
Джерело: Фонди Рівненського обласного краєзнавчого музею КН 27244 / ІІІД 14019
Всі фотокопії спогадів, в яких згадана Гута Пенацька тут:
Pamietnik Krutikowa - Huta Pieniacka
Опис подій в Гуті Пеняцькій під час перебування в ній Крутікова — це 20 сторінок машинопису. Тут представимо найважливіші фрагменти.
Перше важливе питання - коли відділ Крутікова з’явився в Гуті Пеняцькій вдруге:
"Після дебатів, які переходили в перепалку, я підтримав пропозицію Пастухова і Харитонова повертатися в Гуту Пеняцьку. Там є лікар, жителі села щиро запрошували нас при необхідності повертатись до них. У них точно у Львові є родичі, друзі або знайомі, які б могли допомогти нашим розвідникам. Рішення було прийняте, на світанку 17 січня з короткими боями опинились в лісі. По дорозі на свою голову підібрали напросившогося Віктора Казанцева, військовополоненого, якому набридло працювати на господаря і хотілось “бити”
Далі інформація про організацію Крутіковим розвідувальної мережі у Львові за допомогою родичів жителів Гути Пеняцької:
Із села по адресах Гутняків, Ковальчиковських, Федечковських і інших (?) родичів у Львові почали готувати відправку в місто розвіідників. У Казимира Войцеховського у Львові жив батько. Для нас це був цілий скарб. Старий безногий кравець Антон Янович Войцеховський у своїй невеликій квартирі на Замарциновській вулиці приймав клієнтів, добротно шив верхній одяг.
В Бориса Харитонова був лист від радистки Марії Кіх до сестриВарвари. Це другий неоціненний для розвідників вклад. Варвара Семенівна працювала у найбільшому кінотеатрі білетером і могла бути незамінним (помічником?). Її чоловік Степан Петрович Зубач розлеював по місту афіші і мав доступ(?) у всі міста, де були рекламні тумби і щити, вони були розкидані практично по всьому місту. Він людина дуже проста, скромна і на диво неговіркий. В подальшому Степан Петрович став великим помічником розвідників. Його дружина при перевірці білетів, в темному залі кінотеатру вкладала в руки наших товаришів добуті чоловіком відомості, які їх цікавили. Наші надії виправдались. Зв’язок міських розвідників підтримувався з нами поштою з нарочними кур’єрами, жителями Гути Пеняцької.
Потім дізнаємося від Крутікова, що в Гуті Пеняцькій діяли два польські відділи: Казимир Войцеховський командував відділом АК, а Міхал Федичковський командував відділом АЛ (Армія Людова).
Ті, що залишились в селі, серйозно зайнялись групою самооборони в самій Гуті Пеняцькій, а потім в інших польських селах. Надавали своїм господарям і іншим селянам допомогу по господарству, заготовляли і рубали дрова, мололи зерно. Від селян ми вже знали, що в Гуті Пеняцькій є дві невеликі групи самооборони. Це було викликано тим, що серед чоловіків були дві політичні організації: АК на чолі з Казимиром Войцеховським, який очолив однц групу і АК з Михайлом Федичковським, який очолив другу групу. Нібито вони погодились на рівноправне партнерство. До нашої появи в Гуті прибічники Войцеховського мали певну перевагу. Аналогічна ситуація була й в інших польських селах.
В жодному з польських джерел ми не знайшли інформацію про відділ АН в Гуті Пеняцькій, але прізвище Міхала Федичковського є в списку жертв на пам’ятнику в Гуті Пеняцькій.
Крутіков цього пам'ятника не бачив...
А далі дуже важлива, навіть сенсаційна інформація:
Крутіков стверджує, що його вибрали керівником самооборони, а своїми заступниками він призначив Войцеховського і Федичковського. Він обіцяє у випадку нападу захищати село аж до смерті. Також він приготував план евакуації населення...
Зі свого боку ми обіцяли надавати їм будь-яку допомогу, як люди, які знають військову справу. При нападі на Гуту Пеняцьку ми обіцяли захищати її до останнього. Передбачалось, що на такий випадок у лісі будуть створені укриття для евакуації населення по наперед розробленому плану, спочатку в ліс, потім по потребі в інші села. Мали на увазі великі села Майдан, Гута Верхобузька і Гута Бродська, з якими в нас на таких же умовах були встановлені тісні контакти.
На прохання наших партнерів було прийняте рішення, що комендантом самооборони буду я, моїми заступниками — командири груп Казік Войцеховськи і Міхал Федичковськи.
]На прохання наших партнерів було прийняте рішення, що комендантом самооборони буду я, моїми заступниками — командири груп Казік Войцеховськи і Міхал Федичковськи.Крівника самооборони Гути Верхобузької, Гути Бродської і сусіднього села Майдан часто до нас приїжджали.[…]
Далі від Крутікова дізнаємось про події в сусідній Гуті Верхобузькій:
Від селян Гути Верхобузької стало відомо, що в саду керівника організації АК пана Стефана зарито багато трофейної зброї, під однією з молоденьких яблунь. Сам він все заперечував і грубо ставився до тих, хто про це нагадував. І це в той час, коли почастішали випадки знищення цілих польських сіл. Я пішов на відверту розмову з цією людиною, але він все категорично заперечував. Доводилось багато разів радитись з членами групи АК, які доводили протилежне і зважитись на дуже небезпечний, але необхідний в даній ситуації крок.
В кінці січня під натиском групи АК і частини населення, яка її підтримувала, було прийняте рішення йти на останню, принципову розмову з паном Стефаном, який зберігав закопану зброю. І така розмова відбулась.Після обміну привітаннями і люб’язностями ми приступили до неминучого важкого для обох діалогу. Коротко суть діалогу зводилась до наступного. Довелось нагадати господарю дому про те, що навколо вже палають невеликі польські села, гинуть люди, росте кількість біженців, так може дійти і до Гути Верхобузької і її самооборона поки що малочисельна і слабо озброєна. Крім того, в селі розгорілись пристрасті навколо складу зброї і якщо пан Стефан не віддасть її добровільно, група АЛ за підтримки своїх прибічників може спробувати самостійно перевірити чутки і викопати яблуню в пошуках злощасного скарбу.
Ми їх підтримаємо, бо не бачимо здорового глузду в подальшому приховуванні зброї в схроні. Зброя повинна бути в надійних руках і служити самообороні. І на кінець мною була висловлена стурбованість про долю самого пана Стефана і його сім’ю, населення села, якщо на них буде здійснено напад.
Під час нашої розмови в світлиці з’явилась пишна господиня дому пані Гелена. Вона поставила перед нами кринку холодного молока, дві кружки, потім внесла гончарну вазу меду і свіжий коровай пшеничного хліба. В кімнату увірвався подих мирного, спокійного життя. Господиня запросила до частування. Господар теж запросив спробувати, налив молоко мені і собі, рекомендував спробувати мед з хлібом, зазначивши, що це все з власного господарства.
Поки ми з господарем допивали молоко, прийшли ті, кого він назвав сину, його заступник і командир групи АК зі своїми заступниками. Знову почали розмову про те, як укріпити самооборону, зберегти авторитет пана Стефана, висловити йому вдячність за героїчний подвиг зі створення такого багатства, яким було збереження зброї. Не встигли ми домовитись, як з Гути Пеняцької приїхав Казимир Войцеховськи і попрямував до дому, низько схиливши голову, було видно його незадоволення тим, що відбувається і злоба на нас.
Коли біля обійстя зібралось багато селян, пан Стефан, пересилюючи самого себе, коротко повторив те, про в нас була розмова і сказав, що далі зберігати зброю нема сенсу. Треба захищатись, при цьому він закликав всіх до порядку і єдності, які необхідні в такій складній ситуації.Акуратно обколупавши ломиком яблуню, вийняв її, щоб потім повернути на своє місце. У великій ямі лежали перекладені соломою 2 рушниці ПТР, три скрині патронів до них, приблизно з пів сотні карабінів і гвинтівок, 5 скринь патронів до них, скриня гранат Ф-1 і скриня гранат РГД, при цьому останні були без детонаторів, які запаковуються окремо. Крім цього в схроні була скриня патронів до автомата ППШ. Зброю принесли в дім. Акуратно звірили зі списком і незабаром почали роздавати селянам. Оскільки у сховищі не виявилось детонаторів до гранат РГД, штук 20 таких детонаторів було в нас, і я запропонував передати їх пану Войцеховському і запропонував передати їм протитанкові рушниці з боєприпасами до них.На тому й вирішили. Ще раз відзначили подвиг господаря. Після вечері ми з Войцеховським повернулись в Гуту Пеняцьеку. Оскільки я органічно ненавидів алкоголь, що завжди дивувало оточуючих, був тверезий. Це дозволило дещо дізнатись в добре випившого сотника про його групу і пересування АК в районі. Але він не сказав мені головне, про що довелось добувати відомості з інших каналів.
Ще одна справа, описана Крутіковим — Казимир Войцеховський з командиром АК зГути Верхобузької готує замах на Крутікова:
Станіслав Кузьминський і Леонід Клепушевський з нашої групи були поляками. Клепушевський лікувався і був обмежений в пересуванні. Кузьминський був не дурний випити, що в нас суворо заборонялось. Пан Стефан з Гути Верхобузької і наш Казимир Войцеховськи вирішили використати Кузьминського в своїх замислах. Їм треба було прибрати Крутікова, роззброїти його людей,. Як казав Войцеховськи. Бандерівці і німці запхали їм ніж в груди, а ми запхали свій в спину, нам не треба мати справи з більшовиками.
Граючи на любові Кузьминського до випивки і жінок, національних почуттях, пани Стефан і Казимир знайшли йому наречену в Гуті Верхобузькій і впросили мене відпустити його до неї на ніч. Мовляв справа молода, а в них любов. Хоча “наречених” було достатньо в Гуті Пеняцькій, я дозволив Станіславу таке відлучення. Потім його компаньйоном став Віктор Казанцев. І йому дозволив, але тримав в полі зору через вірних людей в Гуті Верхобузькій. Спочатку обох добре споювали і агітували, потім почали шантажувати, навіть пропонували Кузьминському мою посаду. Знаючи це, я “не звертав увагу” на те, що вони з’явились вдома “під мухою”. Треба було дізнатись все до кінця.Зовсім несподівано моя господиня Марія Антонівна Федичковська почала хвилюватись, щоб я ніде нічого не їв і не пив, навіть молока. Її натяк був мені зрозумілий. Знаючи про суть “нареченських” візитів в Гуту Верхобузьку, я вирішив, що треба з цим закінчувати. Почав з того, що одного ранку, коли Кузьминський і Казанцев з’явились п’яними, заарештував обох. В середині лютого зі Львова прибули Харитонов і Воробйов. Вони сказали, що Луцьк і Рівне вже звільнені від окупантів, значить нашого загону в Цуманських лісах вже нема. Де ж він?
Добута Харитоновим і Воробйовим інформація, у зв’язку з відсутністю рації, залишилась без руху до появи мельниківців. Я доручив їм розібратись з поведінкою Кузьминського і Казанцева. Воробйов жив у Войцеховського до від’їзду у Львів і повернувся до нього. “Дружина” Войцеховського Рина Абрамівна з гарною донькою Ясею уникнули долі одноплемінників у Львівському Гетто і за листом батька Казимира приїхали в Гуту. Воробйов встигав потайки залицятись до “дружини” Войцеховського і через неї отримував цінну інформацію про його приховану від нас діяльність. Підтвердились справжні наміри щодо мене, використання Кузьминського і Казанцева в своїх намірах, багато іншого, про що ми могли тільки здогадуватись.
Під тиском неспростовних доказів узьминський і Казанцев зізнались у всьому, крім одного, що вони погодились прибрати мене. Якщо ж це не вдасться зробити, мене збирались отруїти людьми Казимира і пана Стефана, або вбити із засідки по дорозі до будь-якого польського села.Довелось зібрати групу, заслухати публічно це питання. Були пропозиції розстріляти обох за зраду своїх товаришів. Я спочатку заперечував, а потім було прийняте рішення позбутись Казанцева, суворо попередивши Кузьминського. З панами-керівниками в Гуті Пеняцькій і Гуті Верхобузькій мала бути особлива розмова, тим більше, що фронт був недалеко і невдовзі прийде Червона Армія і військо польське.
Розмова була неприємною, але корисною. Панове Казимир і Стефан тільки дивувались, що ми так добре поінформовані про їх діяльність. Каялись в гріхах і просили забути про це і не повідомляти в НКВД, коли прийде Червона Армія. Мною була дана усна згода під чесне слово офіцера.
Відділ польських поліціянтів, яких Крутіков намовляв перейти на бік совєтів і прибути в Гуту Пеняцьку:
В такій ситуації мене запросили в село Підгірці на квартиру до старости Яна Савицького для розмови, яка стосувалась долі великої групи поляків, які служили в охороні батальйону на залізній дорозі Броди і Золочів. Остерігаючись підстави я організував посилену охорону переговорів. Ми з Войцеховським виїхали в Підгірці. На квартирі Яна Савицького нас чекали два офіцера зі згаданого батальйону.Вони розповіли, що німці їх мобілізували рік тому в Польській Сілезії і відправили охороняти німецькі залізничні об’єкти: мости, колії, склади, депо і ін. Вони не могли терпіти те, що відбувалось навколо, знищення польських сіл і все більше думали, що скоро прийде Червона Армія і з них спитають, як союзників німців. Тому шукали спосіб боротьби з німцями, допомоги своїм одноплемінникам. Вони просили німців зупинити і не допускати розбій, але ті відмовлялись.
Дізнавшись про нашу групу, зважились на переговори. Під час розмови ми обмінялись думками з різних аспектів ситуації, що склалась на фронті і в нашому районі зокрема. Я підтримав рішення, щоб частина людей з охоронного батальйону пішла від німців і запропонував влитись у склад нашої групи на правах самостійного підрозділу зі своїми командирами. При переході лінії фронту їм було обіцяно передачу в військо польське під командуванням генерала Зигмунта Берлінга. Казимир Войцеховськи пропонував їм влитись в самооборону Гути Пеняцької на правах Третьої групи, а там буде видно, що робити далі. Домовились, що вони порадяться зі своїми товаришами, після чого прийдуть в Гуту Пеняцьку, попередньо попередивши нас через Яна Савицького.Друга зустріч відбулась з великою кількістю учасників. На ній вирішувались питання практичної реалізації плану відходу бажаючих з батальйону, розміщення їх в Гуті Пеняцькій і діяльності в ній. Домовились про терміни. Я просив наших гостей при виході з Бродів і Золочева захопити якомога більше зброї для озброєння селян з метою зміцнення самооборони.
Що стосується долі батальйонців, які прийшли, у випадку відходу нашої групи було вирішено зараз це питання не вирішувати, обмежитись тільки його обговоренням. При необхідності кожен вирішує це питання самостійно, хто піде з нами, а хто залишається в селі. Мої заступники зайнялись підготовкою до прийому групи. Наша група вирішила залишити село після приходу батальйонців, для цього буле достатньо причин. І складність прогодувати і утримувати велику кількість людей, і необхідність передати розвіддані командуванню, і чого приховувати, боязнь конфліктів, якщо Войцеховськи і пан Стефан з Гути Верхобузької переагітують новоприбулих на свій бік. Загалом було про що подумати, тим більше, що думка піти з Гути вже обговорювалась в нашому колі.
Через кілька днів, майже одночасно з Бродів і Золочева в Гуту прийшли близько (більше?) ста чоловік з польського батальйону. Після їх розміщення керівники Золочівської і Бродівської груп заявили, що вони складуть роту, командиром якої буде їх офіцер. Я дав згоду на це за умови, що (?) моїм заступником, йому в помічники був виділений Борис Харитонов, який добре знав польську мову і цілком відповідав цій ролі.
Наступний відділ, який з’явився в селі і приєднався до Крутікова, це відділ Народної Гвардії ім. Франка під керівництвом Івана Куриловича, псевдо “Ришард”:
Відправили до них Міхала Федичковського, який розмовляв з командиром групи Куриловичем Іваном Прокоф’євичем. Розмова була дуже обережною. Врешті-решт домовились, що ми до них навідаємось втрьох: Федичковськи, Хритонов і я. При нашій першій ранковій розмові ми обмінялись думками і домовились, що ввечері в Гуті Пеняцькій проведемо другу розмову. Пізніше виявилось, що вдень у Куриловича була зустріч в Гуті Верхобузькій з паном Стефаном і паном Войцеховським. Він отримав про нас остаточне уявлення, переконався в тому, що ми радянські партизани, але був збентежений тим, що прийняли біженців з охоронного батальйону.
Після зустрічі з Куриловичем повернувся Войцеховськи і відразу прибіг до мене з новиною, що в лісі біля Звіниці з’явилась сильно озброєна група людей, які мають за мету знищити радянських партизанів. Він поставив питання про те, що їх треба заманити в Гуту, роззброїти і при спротиві знищити. Я зробив вигляд, що чую про цих людей вперше і що треба зустрітись і поговорити з їх командирами. Сказав Войцеховському, щоб він їх запросив ввечері в школу і організував стіл. Одночасно домовились посилити охорону з надійних людей самооборони, не залучаючи бвтальйонців, які прибули з Бродів і Золочева.
Forstschutzkommando
Згаданий вище відділ польських поліціянтів, який прибув в Гуту Пеняцьку, не був єдиним відділом на службі в німців... До Крутікова приєднався ще один такий відділ.
Це була т.зв. “охорона лісів”, тобто „Forstschutzkommando”:
Ввечері у школі з’явився Іван Курилович (Ришард), Болеслав Хидик (Цибульський) і Еміль Шрек. З нашого боку в розмові взяли участь троє людей, з боку господарів села Войцеховськи і Міхал Федичковськи.Достатньо було подивитись на Хідика і Шрека, щоб зрозуміти, що вони втекли з Гетто не для прислуговування гітлерівцям і розстрілу партизанів.Про Ришарда і Цибульського вже чули. За інформацією, яку ми вже мали, вони капітально обчистили штаб охоронців лісу і вночі втекли в невідомому напрямку. З розмови ми дізнались, що вони прихопили з собою кулемет, 34 гвинтівки, шість пістолетів, декілька скринь з патронами і гранатами, а також кілька возів з продуктами. Під час розмови з Войцеховськи гарячкував і доводив, що всі вони повинні податись в спротив, який очолює АК. Федичковськи спокійно висловлював свої аргументи. Я мовчав і нікуди їх не агітував. Нехай вирішують самі.
Крутіков про цей відділ розповідає не дуже детально. Більше дізнаємось з іншого джерела.
В книзі “Народна гвардія імені Івана Франка” - Варягіна В., Вакуленко Г., на сторінках 108-110 можна прочитати, що
...14 лютого 1944 р. німецький відділ охорони лісів (Forstschutzkommando) кількістю 40 осіб, під командуванням Болеслава Хидика, псевдо “Цибульський”, після узгодження деталей втік від німців, забираючи з собою всю доступну зброю: 34 карабіни, кулемет, кілька скринь гранат і амуніції. Відділ зі зброєю, амуніцією та іншим спорядженням прибув в село на 16 двокінних возах і приєднався до Крутікова. Посередником в домовленностях був польський лісник Людвік Сєдлецький, псевдо “Владек”...
Поліціянти-солдати “ Forstschutzkommando” поточно називались “лісовими стрільцями” або “форстшутцами”. Це була парамілітарна організація, заснована Германом Герінгом. Спочатку до неї приймали тільки німців, але з 1942 року також поляків і українців.
Завдання цих відділів — це забезпечення планового вивозу деревини з лісів, охорона татраків, боротьба з браконьєрством, а також боротьба з червоними партизанами.
Вище представлені фотографії з колекції пана Чеслава Садловського. На них зображені добровольці “Форстшутцу” під час вишколу в Рабці.
Також від Крутікова дізнаємось, що в Гуту Пеняцьку прибували й поодинокі дезертири з поліції. Вони добре знали, що в селі є червоні партизани і саме тому йшли в це село. Якщо дезертири про це знали, то й німці про це добре знали:
Сидячи біля вікна я побачив, як до клуні йшов озброєний німець з групою людей в цивільному, промайнула думка, що тут щось не так. Адже пости посилені надійними людьми, але німець є німець. Ми з Ришардом схопились за автомати, подали жест — всім мовчати. Не встигли ми притушити лампи, як в класі з’явились наші люди і з ними жваво увійшла людина в німецькій формі, витягнув стиснуту праву руку вперед і голосно рявкнув: “До побачення. Гітлер капут”. Всі ми дружньо розсміялись. На наші розпитування почули цілу історію. Сам він поляк. Втікаючи від німців, вбив офіцера, зняв з нього одяг і в мішку приніс її додому разом з каскою та автоматом. Дізнавшись, що в Гуті Пеняцькій є партизани, кілька днів добирався до нас, щоб його взяли в партизани. Ми виконали його прохання, і віддавши необхідні розпорядження, продовжили перервану розмову.
Потім дізнаємось, що неформальна рада всіх відділів, які дислокувались в селі, вирішила, що Гуту Пеняцьку залишать червоні партизани — Крутіков і Курилович — разом з відділами польської поліції, які приєднались о червоних. Вирішили, що всі ці відділи залишать село 23 лютого:
Вранці, після прибуття Куриловича, з командирами всіх груп провели нараду, на якій обговорювали питання про необхідність йти з Гути Пеняцької. Було вирішено, що в ніч на 23 лютого підуть Медведєвці, група Куриловича і ті поляки з охоронного батальйону, які погодяться. Всю вільну зброю передамо учасникам самооборони і цим посилимо її міць.Войцеховський і Федичковський не заперечували. Після наради Курилович запросив до себе на обід, під час якого дізнався багато про дуже цікавого гостя, вперше почув про Народну Гвардію ім. Івана Франка.
Коли ввечері 22 лютого узгоджено деталі виходу, в Гуті Пеняцькій з’явився ще один відділ радянських партизанів:
Стій, хто йде — ми подали голосно команду російською мовою.
- Свої — пролунала віповідь.
- Хто свої?
- Я тобі, сукин син, покажу, хто свої — відповів спокійний баритон людини, яка ймовірно сиділа на коні. - Якщо кажу — свої, то значить — свої, а Вам хто потрібен?
- Нам ніхто не потрібен, а вам раджу бути більш стриманим і обійтись без непотрібних слів.
- Ми радянські партизани, - миролюбно сказав власник м’якого баритона.
- З якого ви з’єднання?
У відповідь пролунало:- 9-й(?) Чкаловський батальйон маликівців, а хто Ви
(?) про маликівців я чув, а про такий батальйон не мав жодної уяви.Командир батальйону Кореневський Борис Дмитрович, старший лейтенант — представився він. Я теж відрекомендувався, якось інтуїтивно ми кинулись в обійми один одному і почалось братання з прибулим. Ми були раді, врешті й тут з’явились партизани, не багато — не мало, майже 250 чоловік. Коли ми з Кореневським і його штабом пройшли в школу, він вибачився за грубіянство і сказав, що не сподівався побачити тут так добре поставлене (?) охорони села і партизанів, об яких можна було добре попектись.
Отже, маємо ще один радянський відділ, який нараховував близько 250 осіб. Також дізнаємось, що радянські партизани остаточно вирішили не залишати село 23 лютого, а в зв’язку зі святом в цей день (День Червоної Армії) провести якусь диверсійну акцію.
В цій акції, в рамках “братерства зброї”, крім НКВД-иста Крутікова і червоноармійця Кореневського, взяв участь АК-овець Войцеховський (а точніше їх люді) акція була невдала — сапер замість підірвати міст, втратив пальці... Але за словами Крутікова 23 лютого в Гуті Пеняцькій все одно була святкова пиятика:
Довелось змінити дату виходу з Гути Пеняцької, комбат настояв на тому, що до 23 лютого, дня Червоної Армії треба підірвати залізницю чи міст неподалік від станції Зарваниця, безпечний маршрут до якої ми з поляками добре знали. Цим ми піднесемо подарунок до свята, категорично сказав він. Я наполягав не робити цього і пропонував тихенько вийти з села, не привертаючи до нього уваги противника, людей треба берегти, а подарунок піднесемо в рейді. Мене підтримувало керівництво самооборони, але Кореневський був невмолимий і наказав своїм мінерам підірвати залізничну лінію. Група маликівців у супроводі Бориса Харитонова і провідників, виділених Войцехівським вирушили в дорогу. Була світла морозна ніч, але мінер на прізвище Сержант не зумів замерзлими пальцями справитись з детонатором, який взірвався в його руках. В результаті руки залишились без пальців, багато дрібних осколків потрапило в обличчя. Замість того, щоб підірвати залізницю, підірвали свого мінера і швидко повернулись в село, щоб лікар Голин(?) і батальйонні медики надали Сержанту допомогу. Незважаючи на цей день, 23 лютого був днем грунтовної “святкової п’янки”. На вимогу селян в ніч на 25 лютого батальон Кореневського йшов з Гути Пеняцької. Разом з ними пішли ми.
Дізнаємось, що радянські відділи залишили село через два дні — 25 лютого, тобто через два дні після нападу розвідувального відділу (український поліцейський полк). Але про цей напад Крутіков не згадує жодним словом...
Чи могли совєти бути в день свята радянської армії і так п'яні, що нічого не знали про український поліцейський відділ, який намагався зайти в село? Нагадуємо, що Крутіков у своїх спогадах часто називав себе ворогом алкоголю ...
Раніше ми писали, що Крутіков під час відкриття пам’ятника в Гуті Пеняцькій у 1989 році сказав, що був у селі 50 днів. Це фрагмент його промови під час урочистостей:
На початку січня 1944 р. по дорозі у Львів спеціальна група розвідників відділу Героя Радянського Союзу полковника Дмитра Медведєва, якою я командував, зупинилась в Гуті Пеняцькій, тут ми перебували 50 днів. Мешканці села давали моїм товаришам можливість виконувати завдання в окупованому гітлерівцями Львові.
(З промови Б. Крутікова / Прапор комунізму. - Броди 1989 — 11 березня — с. 2)
У 1982 році в своєму тексті про Гуту Пеняцьку радянський пропагандист М. Тороповський, крім своїх вигадок .Цілий текст — це типова радянська пропагандистська фантастика, в яких можна було прочитати навіть діалоги людей, які через кілька хвилин згоріли живцем) також записав коротке інтерв’ю з Крутіковим, де написано:
6 січня 1944 розвідувальна група спеціального призначення, командиром якої було призначено мене, у складі 21 чоловіка вирушила на Львів. За кілька днів добралися до Гути Пеняцької, яку нам рекомендував приятель нашого партизана Василя Дроздова Владислав Молінський. Ми зустріли там гарний прийом. І щиру приязнь жителів, відпочили й 11 січня ввечері рушили далі.
Проте плани довелося міняти. У боях з бандерівцями загинули Валентин Шевченко й Андрій Величко. Від основної групи відстав радист Бурлак із рацією та подружжя Женя й Василь Дроздови. Важко поранили Леоніда Клепушевського, якого ми змушені були тимчасово залишити у радянських патріотів Ткачуків на хуторі Циків. Обстановка, що склалася, змусила нас повернутися назад у Гуту Пеняцьку, де нас, як і першого разу, прийняли дуже радо.
Жителі села нашій групі дуже допомогли. По-перше, знаючи, чим це їм загрожує, селяни протягом півтора місяця надавали нам прихисток, ділилися харчами. Крім того, для кількох пар розвідників, яких ми, виконуючи наказ, відправляли до Львова, жителі Гути Пеняцької дали адреси своїх родичів, які там проживали. Зокрема, колишній командир групи самооборони Войцехівський передав розвідникам Степанові Пастухову і Михайлові Кобеляцькому листа з рекомендацію до свого батька – львів’янина.
Все це сприяло виконанню важливого завдання, поставленого перед розвідувальною групою спеціального призначення. Патріоти Гути Пеняцької також щоразу виділяли кількох провідників, коли ми йшли на завдання. Саме завдяки гутапеняцьким провідникам вдалося забрати з хутора Циків пораненого Леоніда Клепушевського. Нарешті, наші друзі з Гути Пеняцької допомогли встановити зв’язок із солдатами батальйону, який стеріг залізничний міст.
Близько сотні охоронників вони розагітували й привели до себе на базу в Гуту Пеняцьку. Звичайно ми прагнули віддячити своїм щирим господарям: допомагали і зброєю, і суто військовими порадами, навчали бійців групи самооборони, створювали такі групи в інших селах.
Але незабаром ми змушені були залишити Гуту Пеняцьку. Річу тім, що тут, окрім нашої групи, базувалися львівський загін «Народної гвардії» під команду ванням Івана Прокоповича Куриловича та 9-й батальйон імені Чкалова житомирських партизанів-маликівців під командуванням Бориса Дмитровича Кореневського, нарешті, охоронний батальйон, який почав активно діяти проти німців. Разом близько 500 чоловік.
Для одного населеного пункту це було забагато: ми могли наразити село на небезпеку. Тому, порадившись, вирішили піти з Гути Пеняцької. Перед відходом я довго розмовляв з командиром групи самооборони Войцеховським. Це була цікава й смілива людина, його група мала навіть радіозв’язок, правда однобічний.
У нашій бесіді я неодноразово наголошував: у разі нападу гітлерівців, група самооборони, добре озброєна й добре навчена, повинна дати рішучий бій, аж поки все населення не залишить село.
Тороповський М. Реквієм убитого села //Ленінська молодь. - Львів, 1982. -24 лип).
Товариш Войцеховський
Залишилось обговорити Казимира Войцеховського. Згідно з польськими джерелами і за словами Крутікова він був командиром місцевого відділу АК. Але інші джерела (радянські) досить суттєво відрізняються в оцінці його діяльності. І так...
Партизанська група П. Кундіуса, яку він організував ще в 1942 році в районі Золочева і яка в своїх рапортах за лютий 1944 року інформувала, що вела бої з націоналістами поблизу Гути Пеняцької, діяла на цій самій території.
Ми б не звернули на цей факт особливу увагу, якби не одна важлива деталь...
У книжці, виданій в 1968 році “Історія міст і сіл Української РСР” під заголовком Золочів (с.376) написано:
У Золочівському районі підпільно-диверсійний партизанський відділ було створено в листопаді 1941 року колишнім сільським лікарем П. Кундіусем... У 1943 році відділ нараховував 111, а в 1944 році вже 600 партизанів, яких в різний час очолювали: К. Войцеховський, І. Жуковський,М. Генса...
А в документі з тих часів „Щоденник бойових дій партизанського загону ім. Чкалова за 1944 ріk” написано так:
Під час походу було організовано два партизанські відділи. Перший в селі Палікрови — командир Зомбра, кількість — 40 осіб, завдання — саботаж на трасі Броди — Тернопіль. Другий в селі Гута Пеняцька, командир відділу — Войцеховський. Кількість — 60 осіб. Завдання — диверсійна активність. Відділи забезпечено зброєю, амуніцією і вибуховими матеріалами. Останній відділ був розгромлений німцями в березні 1944 року. 20 партизанів начолі з товаришем Войцеховським по-звірячому було знищено німцями в Гуті Пеняцькій.
(ЦДАГОУ, ф. 67, оп. 1, сп. 103, арк. 8)
Якщо до цього додати, що Дмитро Медведєв — безпосередній начальник Крутікова — у своїй книзі спогадів “Сильні духом” розповідає, як батько Войцеховського 21 січня 1944 року питає розвідників Крутікова, чи знають, який сьогодні день, і не чекаючи відповіді, гаряче їх вітає з великим святом — тобто “ленінським днем” (в Радянському Союзі “ленінські дні” - це річниці народження і смерті Леніна. 21 січня — день його смерті), то виникає серйозне питання:
Чиєю людиною був Войцеховський, на кого працював і як довго? Сьогодні багатьом людям здається, що організаційна приналежність окремих відділів тоді була однозначна і незмінна: “ці АК-овці, ті бандерівці, а ще інші — червоні або мельниківці”. На жаль, це дуже наївне уявлення. Насправді приналежність людей і цілих відділів до окремих таборів була дуже непевна, сумнівна і часто змінювалась протягом часу.
Це все про спогади Крутікова і про червоних партизанів в Гуті Пеняцькій. При обговоренні інших питань будемо повертатись до цих спогадів, але найважливіші питання про червоних партизанів вже представлені.
Ці спогади в якійсь мірі напевно прикрашені. В них точно є щось недосказане, але напевно жодна нормальна людина не скаже, що вони неважливі в слідстві що до Гути Пеняцької.
Зі спогадів Крутікова (і інших представлених джерел) однозначно випливає, що Гута Пеняцька була базою червоних партизанів. Це не був випадковий контакт, це не був короткий візит, це не був пошук наосліп охочих співпрацювати з совєтами.
Тут все було наперед узгоджено і заплановано. Совєти ще до приходу в Гуту знали, що можна розраховувати на допомогу, підтримку і співпрацю.
В Гуту Пеняцьку їх відправив полковник НКВД Медведєв (той самий, який за посередництвом Собесяка делегував Генрика Цибульського організувати самооборону в Пшебражі).
В Гуту Пеняцьку, як бджоли до меду, прибували інші радянські відділи.
- Це важко назвати випадком.
Питання радянських партизанів дуже багато вносить до питання Гути Пеняцької. Німці за співпрацю з совєтами знищували і вбивали цивільне населення в сотнях сіл по всій окупованій Україні. Те саме масово робили в Польщі вже в 1942 році, і використовували при цьому також польську поліцію. Села знищували тільки через те, що десь поблизу щось натворили червоні. Так само було в Гуті Пеняцькій. Нічого нового. Так було на Люблінщині, на Волині, в Галичині. Наскільки було можливим, в таких акціях використовували іншоплемінців — поляків проти українців, українців проти поляків. Гута Пеняцька — лише одне з сотень таких сіл.
Можна навіть ризикнути сказати, що Гута Пеняцька за інших обставин була б ліквідована набагато раніше. Тільки з огляду на наближення фронту і пануючи безлад, червоним вдалось так довго діяти в цій місцевості, а керівництву польської самооборони (а радше двох окремих відділів самооборони) обманюватися, що “дурний” німець нічого не бачить і не прийде покарати “комуністичних колаборантів”.
Тут не потрібні були жодні доноси українців з навколишніх сіл, але вони, звичайно, могли бути. Сотні червоних партизанів в Гуті Пеняцькій — це проблема з тим, щоб їх прогодувати. День-два годувати можна, але кільканадцять чи кілька десятків днів? Особливо, якщо ще й польське цивільне населення прибувало в село. Продукти треба було здобувати. Де і як? Звичайно, в українських селах і не по доброму...
І наступне питання. Навіть Крутіков згадує в своїх мемуарах про домагання радянських партизанів до жінок і скарги місцевого населення на нього...
Там йдеться про Гуту Пеняцьку, де совєти були “гостями”. Чи треба мати багато уяви, щоб розуміти, що в українських селах могло бути тільки гірше? З сусідніх сіл скарг до командира відділу бути не могло... Куди мав йти п’яний радянський партизанів, коли командир заборонив “гуляти” в Гуті Пеняцькій?
Про терор в сусідніх селах напишемо в одній з наступних серії.
На завершення цієї частини, замість підсумку, назвемо ще раз всі партизанські групи, які були в Гуті Пеняцькій в лютому 1944 року:
Совєти:
- Диверсійно-розвідувальний відділ для спеціальних завдань Б. Крутікова.
- Відділ “Народної Гвардії” ім. Франка, під керівництвом І.П. Куриловича.
- Батальйон ім. Чкалова зі з’єднання С.Ф. Малікова під керівництвом Б.Д. Кореневського
- Партизанська група П. Кундіуса (в Гуті Пеняцькій в 1943 році, а в лютому 1944 діяла в цій місцевості).
- Відділ, приналежний до АК, під керівництвом К. Вйцеховського.
- Відділ АН під керівництвом М. Федичковського.
- ·Батальйон охорони, який дислокувався в Золочеві і Бродах.
- Відділ Fortschutzkommando під керівництвом Болеслава Хидика.
- Окремі дезертири з інших формувань.
І саме це було причиною знищення села. Національність мешканців не мала значення. Так само жорстоко вчиняли з українськими але також іншими польськими селами.
Кілька дуже важливих прикладів:
- Кортеліси — село у Волинській області, у Раттнівському районі. 23 вересня 1942 року Кортеліси були повністю знищені, а майже все населення села (2892 людини) вбите німцями. Жертвами цієї ж акції пацифікації стали й сусідні села Боркі, Заболоття і Борисівка. Злочин здійснила запасний поліцейський загін “Нюрнберг” з 15 Поліцейського полку СС. Після війни комуністична пропаганда звинувачувала в цьому злочині “українських націоналістів” (про це навіть написано книгу), але в німецьких архівах знайдено документи, які пояснювали, хто насправді винен у цьому жахливому злочині.
- Обірки — злочин проти жителів колонії в Колківській гміні. В цей день вбито понад 30 осіб. Ще кільканадцять років тому саме цей злочин вважався в Польщі першим масовим злочином “українських націоналістів” на Волині. Проте так припинили стверджувати після з’ясування фактів, які свідчать про те, що в той самий день цей же відділ допоміжної поліції знищив також українське село. Цікаве те, що командир цього відділу Сачковський до війни змінив віру на католицьку і як “зразковий” поляк боровся проти українських національно-вихзвольних рухів...
- Корюківка — місто в Чернігівській області. Корюківська трагедія — це знищення цивільного населення 1-2 березня 1943 р. відділами С і солдатами угорської 105 легкої дивізії генерала Золтана Йогана Алдеа Папа. Внаслідок каральної акції загинуло близько 6700 осіб, що робить її найбільшою каральною акцією під час другої світової війни.
- Ремель — 17 березня 1943 року, майже повністю знищене німцями — це майже 400 жертв пацифікації (за радянськими даними 615 вбитих). Вціліло лише близько 70 осіб. Наочні свідки стверджують, що злочин здійснили польські відділи допоміжної поліції.
- Красний Сад — 19 квітня 1943 року вбито 104 людини. Відомі прізвища та імена майже всіх жертв. Тоді в селі проживало 116 осіб. Отже, вбили майже всіх жителів, включно з дітьми. За словами українських свідків пацифікацію здійснили відділи польської допоміжної поліції.
- Малин — масове вбивство 13 липня 1943 року, вчинене німцями разом з поліцаями з колабораційної допоміжної поліції. 13 липня 1943 року спалено живцем або розстріляно 374 чехів і 132 українців. Згідно з українськими джерелами німецькі відділи допоміжної поліції складались з поляків і росіян. Польські історики переважно це заперечують, називаючи співучасниками українців. В чеських архівних документах переважно пишуть про поляків, але треба зазначити, що документах, які підсумовують результати слідства (в комуністичні часи) згадку про поляків усунули. Це зумовлено тим, що радянська пропаганда використовувала й Малин, як доказ “злочинів українських націоналістів”.
- Борів — близько 300 вбитих,
- Щецин — більше 300 вбитих,
- Вулка Щецька — більше 200 вбитих,
- Лонжек Закліковський і Лонжек Хваловський — 217 вбитих,
- Александрів — 579 вбитих,
- Липняк-Майорат — 448 вбитих осіб,
- Склоби — поіменний список жертв пацифікації складається з 265 прізвищ,
- Красово-Ченстки — вбито 275 осіб, в т.ч. 83 дітей молодших 17 років.
- Міхнів — жертвами вбивства були щонайменше 204 особи, в т.ч. 54 жінки і 48 дітей.
Це також лише кілька прикладів німецьких злочинів, які нічим не відрізняються від їх злочину в Гуті Пеняцькій. Німці не вбивали населення цих сіл “тільки за те, що вони були поляками, українцями, чехами чи білорусами...”, а в рамках злочинного принципу “колективної відповідальності”.
Співучасть в злочині колаборантських відділів, які складались з поляків, українців, росіян чи представників інших народів — це другорядне питаннята і ндувідуальна відповідальність.
Виняток — лише угорські відділи, які були не просто колаборантами, а союзниками нацистів. Всі вищеназвані злочини — воєнний злочин, який здійснили німці і саме вони несуть майже повну відповідальність за ці злочини!!!
Підкреслюємо :
НІМЦІ ЗНИЩИЛИ ГУТУ ПЕНЯЦЬКУ, БО ЦЕ БУЛО КЛЮЧОВЕ ДЛЯ СОВЄТІВ СЕЛО!
Ключове, як база, ключове, як контактна точка, ключове для диверсійних і розвідувальних завдань. Цю очевидність в Польщі замінили несправжньою ніби-реальністю.
Далі буде....
Команда "Добродій"
Підкреслюємо :
НІМЦІ ЗНИЩИЛИ ГУТУ ПЕНЯЦЬКУ, БО ЦЕ БУЛО КЛЮЧОВЕ ДЛЯ СОВЄТІВ СЕЛО!
Ключове, як база, ключове, як контактна точка, ключове для диверсійних і розвідувальних завдань. Цю очевидність в Польщі замінили несправжньою ніби-реальністю.
Далі буде....
Команда "Добродій"
Коментарі
Дописати коментар