Пан і васал


Пан і васал
(tłumaczenie na język polski poniżej)

                                                                          
Уявіть, що Євген Коновалець — довоєнний лідер українських націоналістів, у свой праці “Причинки до історії української революції”, написаній в час, коли Польща управляла українськими землями, а український народ дискрімінувала і піддавала репресіям, запропонував Польщі відмовитись від її дотеперішньої політики і будувати спільну сильну державу...
Українське питання і майбутнє Польщі” - фрагменти:
Це вже не може бути держава одного польського народу, який нав’язує всім іншим свою культуру і свої інституції; сили інших народів, а передовсім українського, мусять бути покликаними до життя, до самобутньої творчості на рівні з польським.
З польського боку ми часто чуємо відповідь, що багатонаціональна, неоднорідна держава ніколи не буде такою сильною, як держава, в якій неподільно панує один народ. Заперечувати цьому було б лицемірно. Але треба рахуватись з можливістю.
На території, яку сьогодні займає польська держава, польський народ ніколи не буде неподільнимпаном. Його сьогоднішнє становище в Україні — це не панування, а лише військова окупація, що такою залишиться завжди, при намаганні зіпхнути українців на другорядну роль, яку вони мають сьогодні.
Надання українцям самостійності і окремого автономного устрою в державі не є залишенням посади, бо цієї посади Польща в українському суспільстві не займає — це лише організація правильного управління і створення умов нормального життя замість дикої окупації, яка чим довше триває, тим є більшим політичним жахіттям, навіть з точки зору держави, від імені якої вона утримується.
Для багатьох поляків, особливо для т.зв. польських правих, питання цього засадничого повороту в кресовій політиці, особливо в українській, при всьому цьому є ще питанням національної гордості. Вони так зрослись зі створеною бюрократами ілюзією, що вся територія держави є насправді Польщею, що всі підвладні їй народи — це другорядні “приїжджі чужаки”, які живуть в тіні польської могутності і культури, що відступ в “кресовій” політиці для них дорівнює національній ганьбі.
Цю фальшиву гордість сьогоднішній уряд підтримує і посилює, бачачи в ній найкращу для себе опору. Безсумнівно, що якщо хтось повністю солідаризувався з “кресовою” політикою уряду, якщо на ній будував велич Польщі і не бачив небезпек, до яких вона веде, то редукція польської позиції на кресах до скромнішої ролі мусить вражати його гордість...
(...)
Але тому, хто розуміє, до чого веде ця політика, хто справді прагне відродження народу і держави, національна гордість може продиктувати саме зречення утиску і полонізації інших народів і закликати їх до спільної праці заради спільної, великої держави...
.
  • Чи міг Коновалець таке написати?
  • Чи міг назвати свої рідні землі “польськими кресами”?
  • Чи міг відмовитись від боротьби за свободу і незалежність взамін з широку автономію?
Можна таке уявити? Ні! Коновалець не міг таке написати, але не тому, що він був такий завзятий і безкомпромісний. Є набагато важливіші причини, чому Коновалець не міг це написати... Можна створювати союзи, можна поєднуватись в унії, можна створювати спільну державу, але спочатку треба бути вільним, треба відчути смак свободи, лише тоді стаєш суб’єктом, а не об’єктом. Як рівний з рівним, а не як пан і васал...


А тепер уявіть, що так само в своїй праці “Німеччина, Росія і польське питання” висловився Роман Дмовський — лідер польських народовців.
Уявіть, що він запропонував такий “компроміс” російській владі — тій владі, яка проводила жорстку політику русифікації в “Привіслянському краї”, тобто в Польщі...

ПОЛЬСЬКЕ ПИТАННЯ І МАЙБУТНЄ РОСІЇ - фрагменти:
Це вже не може бути держава одного російськогонароду, який нав’язує всім іншим свою культуру і свої інституції: сили інших народів, а передовсім польського, мусять бути покликаними до життя, до самобутньої творчості на рівні з російським.
З російськогобоку ми часто чуємо відповідь, що багатонаціональна, неоднорідна держава ніколи не буде такою сильною, як держава, в якій неподільно панує один народ. Заперечувати цьому було б лицемірно. Але треба рахуватись з можливістю.
На території, яку сьогодні займає російськадержава, російськийнарод ніколи не буде неподільнимпаном. Його сьогоднішнє становище в Польщі— це не панування, а лише військова окупація, що такою залишиться завжди, при намаганні зіпхнути поляківна другорядну роль, яку вони мають сьогодні.
Надання полякамсамостійності і окремого автономного устрою в державі не є залишенням посади, бо цієї посади Росіяв польськомусуспільстві не займає — це лише організація правильного управління і створення умов нормального життя замість дикої окупації, яка чим довше триває, тим є більшим політичним жахіттям, навіть з точки зору держави, від імені якої вона утримується.
Для багатьох росіян, особливо для т.зв. російськихправих, питання цього засадничого повороту в кресовій політиці, особливо в польській, при всьому цьому є ще питанням національної гордості. Вони так зрослись зі створеною бюрократами ілюзією, що вся територія держави є насправді Росією, що всі підвладні їй народи — це другорядні “приїжджі чужаки”, які живуть в тіні російськоїмогутності і культури, що відступ в “кресовій” політиці для них дорівнює національній ганьбі.
Цю фальшиву гордість сьогоднішній уряд підтримує і посилює, бачачи в ній найкращу для себе опору. Безсумнівно, що якщо хтось повністю солідаризувався з “кресовою” політикою уряду, якщо на ній будував велич Росіїі не бачив небезпек, до яких вона веде, то редукція російськоїпозиції на кресах до скромнішої ролі мусить вражати його гордість...
[…]
Але тому, хто розуміє, до чого веде ця політика, хто справді прагне відродження народу і держави, національна гордість може продиктувати саме зречення утиску і русифікації інших народів і закликати їх до спільної праці заради спільної, великої держави...

  • Чи міг Дмовський таке написати?
  • Чи міг назвати свої рідні землі “російськими кресами”?
  • Чи міг відмовитись від боротьби за свободу і незалежність взамін з широку автономію?
Можна таке уявити? Так! Бо Роман Дмовський справд це написав... Це текст Дмовського!
Мало того, до того, як це написати, він створював в Польщі спеціальні боївки, які ліквідували активістів ППС (організації Пілсудського), які боролись за незалежність Польщі (коли головним ворогом була Росія). Так! Це не обмовка і не помилка при друку: Роман Дмовський вбивав своїх співвітчизників — борців за волю Польщі. Не особисто, звичайно. Особисто він не брав участі в жодній збройній боротьбі. Сам на небезпеку не наражався.
Тому нічого дивного, що для Дмовського “Креси” - це землі на захід від Бугу. Це для нього були “Креси”... Російські Креси! Дмовський погоджується на статус васала, тільки пропонує, щоб пан припинив йому кидати рештки зі свого столу, а поставив збоку менший і скромніший стіл, за яким він сяде... Ось... саме так проявилась найбільша різниця між українськими націоналістами і польськими народовцями. Враховуючи це, можна міливо сказати, що українські націоналісти були більш схожими на ППС Пілсудського. Націоналізм може мати різні форми...
Команда "Добродій"
P.S.
Заслуги Дмовського і його прихильників перед Польщею великі, дуже великі. Успіхи в 1918-1921 роках, якщо йдеться про західний кордон Польщі, це передовсім успіхи народовців. Критично оцінюємо лише їх східну політику і політику щодо національних менших. Мета тексту лише показати різницю — різницю між українськими націоналістами і польськими народовцями.
Спростивши і трохи “навпростець”:
  • Польські народовці: Захопити чужу землю, а потім нарікати на меншини, ображати інші національності і принижувати їх.
  • Українські націоналісти: Узалежнити підхід до інших народів від їх ставлення до українського народу. Взаємна повага або взаємна ворожість — але завжди у відповідь...
Ця різниця не випадково показана на фоні Москви...
Незалежно від панівного в Росії устрою чи системи — цар, диктатура, комунізм, капіталізм, демократія чи лібералізм — це лише різні маски політики імперіалізму, щовінізму, загарбництва і злочинів. Це лише різні обличчя Московської Орди.
Скажи мені, як ти ставишся до Москви, а я скажу, хто ти...
КД


Pan i wasal


Proszę sobie wyobrazić, że Jewhen Konowalec - przedwojenny przywódca ukraińskich nacjonalistów - w swojej pracy „Przyczynki do historii ukraińskiej rewolucji”, napisanej w czasie, gdy Polska już administrowała ukraińskimi ziemiami, a naród ukraiński dyskryminowała i represjonowała, zaproponował Polsce odrzucenie swojej dotychczasowej polityki i budowę wspólnego silnego państwa...

„Kwestia ukraińska i przyszłość Polski” - fragmenty:

To nie może już być państwo jednego narodu polskiego, wszystkim innym narzucającego swą kulturę i swe instytucje, siły innych narodów, a przede wszystkim ukraińskiego, muszą być na równi z polskimi powołane do życia, do samoistnej twórczości.
Ze strony polskiej często słyszymy na to odpowiedź, ze państwo różnonarodowe, niejednolite, nigdy nie może być tak silne, jak państwo, w którym jeden naród niepodzielnie panuje. Obłudą byłoby zaprzeczać temu twierdzeniu. Ale trzeba się liczyć z możliwością.

Na obszarze, zajmowanym obecnie przez państwo polskie, naród polski nigdy niepodzielnym panem nie będzie. Dzisiejsze jego stanowisko w Ukrainie — to nie panowanie, to właściwie tylko okupacja wojskowa, która taką pozostanie zawsze, przy usiłowaniu zepchnięcia Ukraińców do podrzędnej roli, jaką im się dziś przyznaje.
Przyznanie Ukraińcom samoistności i odrębnego ustroju autonomicznego w państwie nie jest ustąpieniem ze stanowiska, bo tego stanowiska Polska w społeczeństwie ukraińskim nie zajmuje — to tylko zorganizowanie prawidłowych rządów i stworzenie warunków normalnego życia na miejsce dzikiej okupacji, która im dłużej trwa, tym większą jest potwornością polityczną, nawet z punktu widzenia tego państwa, w którego imieniu jest utrzymywana.

Dla wielu Polaków, zwłaszcza dla tak zwanej prawicy polskiej, kwestia tego zasadniczego zwrotu w polityce kresowej, w szczególności w ukraińskiej, jest przy wszystkim innym jeszcze kwestią dumy narodowej. Tak się oni zrośli z wytworzonym przez biurokrację złudzeniem, że cały obszar państwa jest naprawdę Polską, że wszystkie podwładne jej ludy, to podrzędni "przyjezdni obcy", żyjący w cieniu potęgi i kultury polskiej, iż odwrót w polityce „kresowej” równa się dla nich narodowej hańbie.

Tę fałszywą dumę rząd dzisiejszy podtrzymuje i wzmacnia, widząc w niej dla siebie najlepsze oparcie. Niewątpliwie, o ile ktoś solidaryzował się zupełnie z polityką „kresową” rządu, o ile na niej budował wielkość Polski i nie widział niebezpieczeństw, do których ona prowadzi, to zredukowanie stanowiska polskiego na kresach do roli skromniejszej musi jego dumę drażnić....
(...)


Ale temu, kto rozumie, do czego ta polityka prowadzi, kto pragnie istotnie odrodzenia narodu i państwa, duma narodowa właśnie może podyktować zrzeczenie się ucisku i polonizacji obcych narodowości i powołanie ich do wspólnej pracy, dla wspólnego, wielkiego państwa... 


  • Czy Konowalec mógł coś takiego napisać?
  • Czy mógł nazwać swoje ziemie ojczyste „polskimi kresami”? 
  • Czy mógł zrezygnować z wałki o wolność i niepodległość w zamian za szeroka autonomię? 

Potrafimy sobie coś takiego wyobrazić? Nie! Konowalec nie mógł nic takiego napisać, ale nie dlatego, że był taki zawzięty i bezkompromisowy. Są o wiele ważniejsze powody, dla których Konowalec nie mógł tego napisać... 

Można tworzyć sojusze, można łączyć się uniami, można tworzyć wspólne państwo, ale najpierw trzeba być wolnym, trzeba poczuć smak wolności, dopiero wtedy jest się podmiotem nie przedmiotem. Jak równy z równym, jak wolny z wolnym, a nie jak pan i wasal...
           

A teraz wyobraźmy sobie, że w tym samym duchu, w swojej pracy „Niemcy, Rosja i sprawa polska”, wypowiedział się Roman Dmowski - przywódca polskich narodowców.

Wyobraźmy sobie, że zaproponował taki „kompromis „ rosyjskim władzom - tym samym władzom, które prowadziły ostra politykę rusyfikacyjną w „Przywiślańskim Kraju” czyli w Polsce...

KWESTIA POLSKA I PRZYSZŁOŚĆ ROSJI - fragmenty:

To nie może już być państwo jednego narodu rosyjskiego, wszystkim innym narzucającego swą kulturę i swe instytucje: siły innych narodów, a przede wszystkim polskiego, muszą być na równi z rosyjskimi powołane do życia, do samoistnej twórczości.
Ze strony rosyjskiej często słyszymy na to odpowiedź, ze państwo różnonarodowe, niejednolite, nigdy nie może być tak silne, jak państwo, w którym jeden naród niepodzielnie panuje. Obłudą byłoby zaprzeczać temu twierdzeniu.
Ale trzeba się liczyć z możliwością. Na obszarze zajmowanym obecnie przez państwo rosyjskie, naród rosyjski nigdy niepodzielnym panem nie będzie. Dzisiejsze jego stanowisko w Polsce — to nie panowanie, to właściwie tylko okupacja wojskowa, która taką pozostanie zawsze, przy usiłowaniu zepchnięcia Polaków do podrzędnej roli, jaką im się dziś przyznaje.

Przyznanie Polakom samoistności i odrębnego ustroju autonomicznego w państwie nie jest ustąpieniem ze stanowiska, bo tego stanowiska Rosja w społeczeństwie polskim nie zajmuje — to tylko zorganizowanie prawidłowych rządów i stworzenie warunków normalnego życia na miejsce dzikiej okupacji, która im dłużej trwa, tym większą jest potwornością polityczną, nawet z punktu widzenia tego państwa, w którego imieniu jest utrzymywana.

Dla wielu Rosjan, zwłaszcza dla tak zwanej prawicy rosyjskiej, kwestia tego zasadniczego zwrotu w polityce kresowej, w szczególności w polskiej, jest przy wszystkim innym jeszcze kwestią dumy narodowej.
Tak się oni zrośli z wytworzonym przez biurokrację złudzeniem, Ze cały obszar państwa jest naprawdę Rosją, Ze wszystkie podwładne jej ludy, to podrzędni „inorodcy”, żyjący w cieniu potęgi i kultury rosyjskiej, iż odwrót w polityce „kresowej” równa się dla nich narodowej hańbie.

Tę fałszywą dumę rząd dzisiejszy podtrzymuje i wzmacnia, widząc w niej dla siebie najlepsze oparcie. Niewątpliwie, o ile ktoś solidaryzował się zupełnie z polityką „kresową” rządu, o ile na niej budował wielkość Rosji i nie widział niebezpieczeństw, do których ona prowadzi, to zredukowanie stanowiska rosyjskiego na kresach do roli skromniejszej musi jego dumę drażnić....
[...]
Ale temu, kto rozumie, do czego ta polityka prowadzi, kto pragnie istotnie odrodzenia narodu i państwa, duma narodowa właśnie może podyktować zrzeczenie się ucisku i rusyfikacji obcych narodowości i powołanie ich do wspólnej pracy, dla wspólnego, wielkiego państwa... 
  • Czy Dmowski mógł coś takiego napisać? 
  • Czy mógł nazwać swoje ziemie ojczyste „rosyjskimi kresami”? 
  • Czy mógł zrezygnować z wałki o wolność i niepodległość w zamian za szeroką autonomię?
Potrafimy sobie coś takiego wyobrazić? Tak! Bowiem Roman Dmowski rzeczywiście napisał ten tekst... To jest tekst Dmowskiego!
Mało tego, zanim napisał te słowa tworzył w Polsce specjalne bojówki, które likwidowały aktywistów PPS (organizacji Piłsudskiego), walczących o niepodległość Polski (gdzie głównym wrogiem była Rosja). Tak! To nie jest przejęzyczenie, to nie jest błąd drukarski: Roman Dmowski zabijał swoich rodaków -bojowników o wolność Polski. No... nie osobiście, rzecz jasna. Osobiście w żadnej walce zbrojnej udziału nie brał. Siebie na niebezpieczeństwo raczej nie narażał.

Nie ma więc nic dziwnego w tym, że dla Dmowskiego „Kresy” to ziemie na zachód od Bugu. To dla niego były „Kresy”... „Rosyjskie Kresy”! Dmowski godzi się na status wasala, proponuje jedynie, aby pan przestał rzucać mu ze swojego stołu ochłapy, a postawił obok stół mniejszy i skromniejszy, przy którym sam usiądzie... Ot... w ten właśnie sposób objawiła się najważniejsza różnica pomiędzy ukraińskimi nacjonalistami a polskimi narodowcami. Biorąc to pod uwagę, śmiało można stwierdzić, ze ukraińscy nacjonaliści bliżsi byli PPS-owcom Piłsudskiego. Nacjonalizm może mieć różne oblicza... 

                                                                          Zespól "Dobrodziej"

PS
Zasługi Dmowskiego i jego zwolenników dla Polski są duże, bardzo duże. Sukcesy w latach 1918-1921, jeżeli chodzi o zachodnią granicę Polski, to przede wszystkim sukcesy narodowców. Krytycznie oceniamy tylko ich politykę wschodnią i politykę względem mniejszości narodowych. Celem tekstu jest tylko pokazanie różnicy – różnicy między ukraińskimi nacjonalistami a polskimi narodowcami.

Upraszczając i trochę „na skróty”:
· Polscy narodowcy: Zagarnąć cudzą ziemię, a potem narzekać na mniejszości, obrażać inne narodowości i poniżać je.
· Ukraińscy nacjonaliści: Uzależnić podejście do innych narodów od postawy tych narodów wobec narodu ukraińskiego. Wzajemny szacunek albo wzajemna wrogość – ale zawsze w odpowiedzi...

Ta różnica nie przypadkowo pokazana jest na tle Moskwy...
Niezależnie od panującego w Moskwie ustroju czy systemu - carat, dyktatura, komunizm, kapitalizm, demokracja czy liberalizm - to tylko różne maski dla polityki imperializmu, szowinizmu, podboju i zbrodni. To tylko różne twarze tej samej Moskiewskiej Ordy.

Powiedz mi, jaki jest twój stosunek do Moskwy, a powiem Ci, kim jesteś...                                                                                                   
                                                                                                                     ZD

Коментарі