Свобода народам і людині!
До відома громадянству
В останньому часі вдалося нам зговоритися з людьми від польського партизанського штабу (так ті люди себе називали). Справа йшла про організацію при УПА польських партизанських відділів, що мали б боротися проти німців і большевиків.
Здавалося, що вже нарешті вдасться нам оминути можливого польсько-українського конфлікту, і спільними силами оборонятися перед хижими наїздниками. Проте людці з згаданого “штабу” ужили підступу, бо користаючи з переговорів посилено провадили серед наших відділів розвідку, з чого чатинно підсилали матеріяли в руки німців, які це використовували у боротьбі з українським повстанчим рухом (на це маємо факти). І нарешті, в ніч з 10 на 11-те липня, при помочі місцевих поляків, намагалися зняти сторожу і захопити штаб та в дальшому — зліквідувати цілий загін, при якому за договором УПА мали самі організуватися.
При невеликих втратах українським повстанцям цей напад удалося відбити. Змагаючи до позбуття дальшої загрози з сторони поляків, ми вирішили покарати польський штаб з найбільшою суворістю, що і зробили, при чому потерпіло польське населення, на якого терені цей штаб знаходився.
На цьому не кінець... Люди, подібні тим “штабовикам”, знов зчинили крик, що ніби українці хочуть вирізати всіх поляків і намовляли їх лишати напризволяще свої господартства та втікати... Куди? - Там де чекав їх певна смерть.
Вияснюємо, що ми не маємо наміру ліквідувати польського населення, а те, що сталося, - було конечним у власній обороні. По кров мирного польського населення ми не посягаємо.
Від польського населення, що замешкує ці терени, вимагаємо:
1. Визнати нас повноправними господарями нашої землі і не плекати у собі загарбницьких думок відносно українських етнографічних земель.
2. Лояльно відноситися до Української Повстанчої Армії (УПА), яка сьогодні виступила в обороні всього громадянства України та не бути дволичними (як ті “штабовики”) у віношенні до УПА.
3. Не слухати підшептів імперіялістчних агітаторів, що закликають польське громадянство до абсурдальної боротьби проти 4-кратно більшого укр. Народу; щоб видерти у нього його прадідівські землі, що завжди виходить тільки на шкоду самому ж польському народові.
4. Віддати в руки командам укр. повст. відомості про тих людей з поміж польського громадянства, що держать зв’язки з нім. розвідкою і про все доносять німцям.
Вимоги наші скромні, здається, що польське громадянство повинно нам піти назустріч.
Усякого роду польсько-український конфлікт хочемо оминути, як також хочемо запевнити безпеку.
Підкреслюємо, що не ми є причиною нещасть поляків, але поляки самі. І чи будуть наші взаємовідносини такими як і тепер чи кращі, чи знайдемо ми таки спільну мову у визвольній боротьбі та державному будівництві обох народів, залежить виключно від самих же поляків, від їх постави. На добре діло ми завжди готові.
Постій,15 липня 1943 р. Слава Україні!
УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНЧА АРМІЯ
Штаб загону “Січ”
Наш коментар
Наш коментар до відозви не міститиме посилань на джерела (крім самої відозви). Бо кожна теза цього коментаря є темою для довгого дослідження. Цей відносно короткий коментар служить популяризації і так треба до нього ставитись.
Цю відозву, перекладену польською мовою, повинен знати кожен журналіст і кожен історик, який займається польсько-українською проблематикою. Повинні знати, але чи знають? Відозва була опублікована відразу після подій, які відомі в Польщі під назвою “кривава неділя”. Ці безумовно криваві і в багатьох місцях злочинні події відбувались на території колишнього Володимирського і Горохівського повітів — тобто на території, яку частково контролювало з’єднання “Січ”.
Проаналізуймо зміст, намагаючись зберегти рівновагу і, уникаючи односторонніх інтерпретацій.
За самостійну соборну українську державу!
Свобода народам і людині!
В заголовку відозви є два гасла. Перше з них очевидне, а друге потребує коментаря. В ньому є слово “народам”, написане в множині. “Свобода народам і людині”. Якщо в довоєнних текстах деяких українських націоналістів можна спорадично знайти висловлювання, які свідчать про бажання створити етнічно однорідну державу, то в пропаганді керівництва повстанських сил 1943 року нема сліду закликів вигнати інші народи з земель, які вважались українськими. В цій пропаганді чітке гасло боротьби за свободу всіх народів, особливо народів, поневолених Німеччиною і Росією. Жодного разу (принаймні ми не знаємо жодного такого випадку) не з’являється теза про вищість українського народу над іншими народами. Навпаки йдеться про необхідність РІВНЯТИСЯ на інші народи.
До відома громадянству
Відозва головним чином скерована до поляків, які жили на території, контрольованій з’єднанням “Січ”, але також до українців — тобто до всіх громадян. Впродовж кількох місяців (в кінці березня на цій території з’явились повстанські сили) поляків вважали громадянами української держави, яка відроджувалась. Польське населення почувалось відносно безпечно. Тоді ще не створювали самооборони, їздили до досить віддалених католицьких костелів на богослужіння — тобто панувало відчуття відносної безпеки. Створено щонайменше один польський відділ, який співпрацював з УПА, який деколи називали (особливо українці) “польським відділом УПА”. Велись розмови про збільшення кількості таких відділів і створення змішаних відділів.
В останньому часі вдалося нам зговоритися з людьми від польського партизанського штабу (так ті люди себе називали). Справа йшла про організацію при УПА польських партизанських відділів, що мали б боротися проти німців і большевиків.
Те, що переговори проводились, не викликає сумнівів. Про них пишуть обидві сторони. Також ніхто не ставить під сумнів існування польського відділу УПА — в Польщі його називають відділом, який співпрацював з УПА.
Здавалося, що вже нарешті вдасться нам оминути можливого польсько-українського конфлікту, і спільними силами оборонятися перед хижими наїздниками. Проте людці з згаданого “штабу” ужили підступу, бо користаючи з переговорів посилено провадили серед наших відділів розвідку, з чого чатинно підсилали матеріяли в руки німців, які це використовували у боротьбі з українським повстанчим рухом (на це маємо факти). І нарешті, в ніч з 10 на 11-те липня, при помочі місцевих поляків, намагалися зняти сторожу і захопити штаб та в дальшому — зліквідувати цілий загін, при якому за договором УПА мали самі організуватися.
За версією більшості польських істориків і публіцистів згаданий “польський відділ УПА” (відділ Домбровського) був повністю знищений українцями, а за версією інших — люди з цього відділу, які не загинули в липні 1943 року, увійшли в склад 27 Волинської Дивізії Піхоти АК. Безумовно відбувся раптовий український напад на цей відділ в Домінополі. З українського боку відомі свідчення про вбивство поляками українських делегатів — що є ніби дзеркальним відображенням польських свідчень про вбивство Зигмунта Румеля і його товаришів. Знаково, що у відозві нема нічого про вбивство українських делегатів, а про підступний напад на український штаб і попередню розвідувальну роботу на користь німців. З іншого боку, в Польщі також багато років писали про те, що Румель загинув за нез’ясованих обставин невідомо де, а його дружина (за словами подруги) багато років чекала повернення чоловіка, не маючи беззаперечної інформації про його смерть.
Можливо інформація про вбивство української делегації виникла пізніше або навмисно поширено чутки. Якби була фактом, то у відозві про це б чітко написали. Також про смерть Зигмунта Румеля і його товаришів нічого точно не знаємо. Невідомо, що автори відозви називали польським штабом. Ймовірно йдеться про Домінополь, але хто саме тоді там був?...
При невеликих втратах українським повстанцям цей напад удалося відбити. Змагаючи до позбуття дальшої загрози з сторони поляків, ми вирішили покарати польський штаб з найбільшою суворістю, що і зробили, при чому потерпіло польське населення, на якого терені цей штаб знаходився.
Не підлягає сумніву, що в Домінополі загинуло дуже багато польських цивільних осіб, більшість яких напевно не займалась антиукраїнською діяльністю. Відозва дещо підтверджує правдивість цієї тези.
На цьому не кінець... Люди, подібні тим “штабовикам”, знов зчинили крик, що ніби українці хочуть вирізати всіх поляків і намовляли їх лишати напризволяще свої господартства та втікати... Куди? - Там де чекав їх певна смерть.
Відозва редагована так, ніби криваві події відбулись в лише в одному населеному пункті. Якщо йдеться про місце поблизу Вовчака — штабу “Січі”, то це дійсно було. Але на всій території військового округу , підконтрольного з’єднанню “Січ”, напади і вбивства були в багатьох населених пунктах. Можна сперечатись про їх кількість. Якщо 60, а тим більше 160 сіл — це точно перебільшена кількість, якщо говорити тільки про 11 липня, то 30 — більш ймовірна кількість. Українські історики, як наприклад Володимир В’ятрович, схиляються до кількості кільканадцять сіл (навіть “максимально кільканадцять”). Про кільканадцять сіл також йдеться в детальних польських рапортах того часу, бо загальний рапорт справді вказує число 60. Суперечка про число сіл кількісна, а важливіший якісний аналіз. Безумовно в багатьох селах відбувся напад на беззахисне і невинне населення, яке почувалось безпечним.
Кількість 10 тисяч жертв “кривавої неділі”, як називають — точно перебільшена. Навіть з підрахунків Семашків отримуємо набагато меншу кількість. А кількість 2 чи навіть 3 тисячі жертв — є можливою. Для порівняння — антиукраїнська акція в березні 1944 року могла забрати життя близько 1500 жертв.
Після хвилі 11-12 липня (а в деяких місцях в районі 15 липня) на цій території запанував відносний спокій. Багато поляків загинуло, багато втекли до міст чи взагалі з Волині, але були й ті, які залишились. Але різанина припинилась. Полякам, які залишились, казали, що їм вже нічого не загрожує. Відозва є доказом, що такі запевнення справді були.
На прикладі Горохівського повіту, де відбулись дві хвилі, чітко видно раптовий вибух 11 липня і досить різкий кінець, а потім друга хвиля 15-16 липня. Так випливає з книги Семашків “Геноцид...” 2000/2008. На нашу думку, автори намагаються досягнути якнайбільшу кількість польських жертв (початково закладалось, що кількість жертв на всій території конфлікту — тобто включно з Галичиною, мала становити 300-400 тисяч, а кожен повіт Волині мав “додати” рівно 20% жертв від кількості поляків, які там проживали), але радше не помітно в них схильності умисно маніпулювати хронологією. Таким чином теза про раптовий вибух і дуже швидке закінчення антипольської акції на території, підконтрольній “Січі” напевно добре підтверджена.
Горохівський повіт, в якому відбулись дві хвилі різанини з проміжком у кілька днів:
Дата — дні липня
від 1 до 31 |
Кількість жертв
за версією Семашко |
1
|
0
|
2
|
0
|
3
|
1
|
4
|
0
|
5
|
0
|
6
|
0
|
7
|
0
|
8
|
0
|
9
|
1
|
10
|
1
|
11
|
349
|
12
|
1012
|
13
|
112
|
14
|
3
|
15
|
270
|
16
|
401
|
17
|
0
|
18
|
36
|
19
|
6
|
20
|
0
|
21
|
0
|
22
|
2
|
23
|
0
|
24
|
0
|
25
|
0
|
26
|
0
|
27
|
0
|
28
|
1
|
29
|
0
|
30
|
0
|
31
|
0
|
Бачимо абсолютний спокій до 11 липня, хоч на цій території вже кілька місяців була присутня УПА (цю назву почали використовувати на зламі травня/червня). Попри це польське населення було в безпеці, якщо можна говорити про безпеку під час війни. Бачимо раптовий вибух 11 липня. Малоймовірно, що цей вибух походив знизу — він був надто потужний і надто раптовий. Хтось чи щось повинно було підірвати людей на цю акцію.
Категорична теза багатьох істориків, що українці (націоналісти) впродовж багатьох місяців, якщо не років, планували знищити все польське населення на Волині, але в деяких місцях почали в лютому, а в інших чекали якусь спеціальну оказію — здається, м’яко кажучи, дуже слабкою. Але факт, що з якоїсь причини на цій території раптом почалось пекло. Також факт, що ситуацію досить швидко опанували, хоч поляків, яких можна було вбивати, попри масові втечі, було ще багато. Наступна така ситуація склалась 29 серпня — але це виходить за рамки наших розмірковувань.
Вияснюємо, що ми не маємо наміру ліквідувати польського населення, а те, що сталося, - було конечним у власній обороні. По кров мирного польського населення ми не посягаємо.Від польського населення, що замешкує ці терени, вимагаємо:1. Визнати нас повноправними господарями нашої землі і не плекати у собі загарбницьких думок відносно українських етнографічних земель.2. Лояльно відноситися до Української Повстанчої Армії (УПА), яка сьогодні виступила в обороні всього громадянства України та не бути дволичними (як ті “штабовики”) у віношенні до УПА.3. Не слухати підшептів імперіялістчних агітаторів, що закликають польське громадянство до абсурдальної боротьби проти 4-кратно більшого укр. Народу; щоб видерти у нього його прадідівські землі, що завжди виходить тільки на шкоду самому ж польському народові.4. Віддати в руки командам укр. повст. відомості про тих людей з поміж польського громадянства, що держать зв’язки з нім. розвідкою і про все доносять німцям.Вимоги наші скромні, здається, що польське громадянство повинно нам піти назустріч.Усякого роду польсько-український конфлікт хочемо оминути, як також хочемо запевнити безпеку.Підкреслюємо, що не ми є причиною нещасть поляків, але поляки самі. І чи будуть наші взаємовідносини такими як і тепер чи кращі, чи знайдемо ми таки спільну мову у визвольній боротьбі та державному будівництві обох народів, залежить виключно від самих же поляків, від їх постави.На добре діло ми завжди готові.Постій,15 липня 1943 р. Слава Україні!УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНЧА АРМІЯШтаб загону “Січ”
Представлене продовження відозви містить досить очевидний заклик до польського населення, яке продовжувало залишатись на території загону “Січ”, бути лояльними до повстанської влади, прийняти факт приналежності українських етнічних земель до української держави і боротись з німецькою агентурою у своїх рядах. Звинувачення у трагедії самих поляків безумовно пропагандистський характер — це те, що ми зневажливо називаємо “історичною політикою”. В такій ситуації ніхто не визнає провину і перекладає всю відповідальність на протилежну сторону — прикро, але факт. Однак беручи до уваги тогочасну ситуацію, декларацію про досі можливий польсько-український союз, можна вважати досить сміливою. Дійсно навіть в серпні були повторні заклики, щоб поляки припинили союз з більшовиками і разом з українцями почали боротьбу проти спільних ворогів. Про це пишуть навіть Семашки.
Будь яка мисляча людина мусить поставити собі питання, наскільки це було щиро? В українських діях в липні і серпні 1943 року видно відсутність послідовності. Польське населення живе на підконтрольних УПА територіях відносно безпечно і раптом (цілком раптово!) відбувається різанина. Потім почались запевнення, що лояльним до повстанської влади полякам нічого не загрожує і дійсно все заспокоюється. А через деякий час знову стається трагедія. Якщо УПА хотіла знищити польське населення, то навіщо відтягувала це кілька місяців і навіщо робила це поступово? Навіщо організовували польські відділи при УПА? Щоб приспати пильність? А навіщо присипляти пильність, якщо населення цієї території було майже беззахисне? Чітко видно суперечливі наміри.
Безумовно більшості польського населення не подобалась ідея незалежної української держави в яку входила Волинь (з частиною Полісся), Галичина і інші землі аж до Сяну. Це призводило до співпраці з німцями і більшовиками. З іншого боку, “кривава неділя” була настільки масштабною акцією, що жоден нормальний і чесний щодо власного народу командир не повинен дати на це згоду. На селективну акцію проти колаборантів — так. І саме такі дії бачимо в деяких селах. В польське село заїжджає відділ (ймовірно боївка СБ ОУН), хабираає кількох поляків (з близько сотні чи навіть кількох сотень польської громади) — тільки чоловіків, в жодної жінки, в жодної дитини волосина з голови не впала, жоден будинок не згорів. Такі дії щодо звинувачених у зраді, шпигунстві чи колаборанстві проводили незважаючи на їх національність. Масові вбивства беззахисних людей були, якщо так можна сказати, пострілом у власну стопу.
За наявної інформації можемо лише висувати гіпотези, які були причини “кривавої неділі”, після якої опубліковану цю відозву.
Вже з березня 1943 року кривавий польсько-український конфлікт був фактом. Щоправда не на території з’єднання “Січ”, а на північному сході від цієї території. Українці нападали на польські села, в яких була бази більшовиків, які були активні з осені 1942 року і підтримувані частиною польського населення. Відбувались й звичайні воєнні злочини. Через більшовиків відбувались німецькі пацифікації. Для пацифікації німці використовували, як польські, так і українські допоміжні відділи (інших національностей теж). Коли українці дезертирували з “поліції”, до неї прибували поляки. Все більше украіплювався стереотип поляка, як “німецького прихвостня" і більшовицького союзника. У такій ситуації будь які узагальнення і стереотипи мають трагічні наслідки. Коли українці вб’ють родину поляка, то зрозуміло, що він перестає думати логічно. Коли поляки вб’ють родичів українця, так само.
Серед українців починає посилюватись переконання, що де є поляки - там є опір на німців і більшовиків, де є поляки — там під загрозою цивільне населення і сили повстанців. Дійсно, важко уявити громаду, вільну від агентури. В деяких селах польське населення “тільки” виганяли, а села палили, щоб позбавити ворога підтримки і запобігти поверненню поляків. В інших селах відбуваються більш жорсткі дії. Німецькі, польські, більшовицькі і угорські дії так само жорсткі і так само часто торкаються зовсім невинних людей. Коло замикається.
В тогочасній українській повстанській пропаганді (ні тоді, ні пізніше) не було й сліду заохочення до вбивства поляків. Не згадуються польські дії міжвоєнного періоду, не пишуть про польсько-українську війну 1918-1920 років, не пишуть про давні кривди. Ворогами є більшовики і німці, а поляки лише тоді, коли співпрацюють з Москвою і Берліном. Про тогочасні польські злочини проти українського населення пишуть лише стільки, скільки треба, щоб уникнути звинувачень у приховуванні проблеми. На три німецькі злочини, описані в повстанській пресі, припадає приблизно один злочин за участі поляків. Про власні злочини, звичайно, не пишуть нічого — але це сумна норма під час війни. Однак повстанська пропаганда виразно має на меті спрямувати гнів українців на москалів-більшовиків і на німців. Навіть історичні статті підбирають під цим кутом.
Простіше кажучи, тогочасний читач повстанської преси був точно більш антипольський, ніж ця преса. Якщо проаналізувати кількість польських жертв у проміжку часу, то бачимо т.зв. “травнево-червневе сідло” - тобто період, коли кількість жертв на одиницю часу зменшується. Публікується відозва “Клима Савура” до поляків, яка закликає до розірвання союзу з більшовиками. Полякам нагадують про Катинь і т.п. Це радше не діє. Одні поляки не хочуть розривати союз з більшовиками, а інші не можуть. Криваві дії польських відділів поруч з німцями і дії польських самооборон — це друга причина зростання ненависті.
На території з’єднання “Січ” польське населення радше у безпеці, але стереотип поляка-зрадника, здається, й там починає посилюватись. Звичайно, що на проблему дивились суб’єктивно. Коли 10 липня відбувається якийсь інцидент чи провокація, українське командування дозволяє “акцію проти колаборантів”, бо не може не реагувати в цій ситуації. В деяких місцях ця акція справді селективна, без масових злочинів, але в багатьох місцях просто відбувається вбивство поляків. Чи такий був намір командування? Кожен командувач чи лідер при здоровому глузді мусив усвідомлювати, що наслідки будуть катастрофічні. Незважаючи на те, чи любив, чи ненавидів поляків, мусить розуміти, що відбулось. Наслідки тих подій український визвольний рух відчуває досі.
Гіпотеза дурості
Треба брати до уваги, що не кожен командир мислить раціонально. Відчуття постійної загрози, непевності, може штовхати людину до ірраціональних і злочинних дій, аж до порушень психіки. Як приклад — Верховина — масовий злочин НЗС проти українського населення тоді, коли польське (пост-Аківське) підпілля вже реалізувало порозуміння з українцями, яке вело до союзу, що настав пізніше. Якщо Верховина не була через дії агентури всередині НЗС, то це неспростовний доказ, що люди здатні до найдурніших вчинків, надзвичайно шкідливих для власного народу. Якщо це можливо з польського боку, то можливо й з українського. Наказ про проведення “акції проти колаборантів” могли сприйняти на нижчому рівні, як наказ масової антипольської акції.
Гіпотеза агентури
Влітку 1943 року з польського боку категорично ставили тезу, що трагедія була справою рук німців і більшовиків. Прикладом може послужити стаття в підпільному органі Делегатури Уряду на Волині “Польща переможе” за серпень 1943 року. Сьогодні прихильники дуже прибуткової догми “про спланований геноцид” рішуче відкидають цю гіпотезу. Чи правильно?
Повстанські сили влітку 1943 року були збірною людей найрізноманітнішого походження, з різним минулим і різними намірами. Повстанські сили створювали з нуля. Межа між повстанцем і більшовиком часто було майже непомітна, а насичення агентурою в таких умовах мусило бути величезним. Велику частину повстанців складали дезертири з допоміжних (поліцейських) відділів, які раніше діяли за наказами німців. Це зі свого боку сприяло насиченню німецькою агентурою.
НІХТО НЕ ЗНАВ, ХТО Є ХТО.
Дуже показовим є приклад Леона Лапінського “Зенона”. Спочатку він був членом комуністичної організації на Холмщині, потім навернувся (щиро чи ні) на націоналізм, дійшов до дуже високої посади в СБ ОУН, а з 1948 року точно був комуністичним агентом в рядах українських націоналістів на території Польщі. Т.зв. “провокація Зенона” призвела в 1954 році до масових арештів у Польщі.
За словами Євгена Штендери (одного з архітекторів порозуміння і союзу ВіН-УПА 1945-1946, ветерана битви в Грубешові) Лапінський також діяв на Волині. До сьогодні невідомо, чи весь час був більшовицьким агентом, чи його “навернення” було щире і лише провал у 1948 році схилив його до зради. Сьогодні починає переважати погляд, що він весь час працював на більшовиків.
Другий приклад. “Довбуш” Василь Левочко — винен у винятково злочинній різанині в Порицькому костелі 11 липня 1943 року. Як офіцер НКВС, загинув від рук українських повстанців — в дійсності “Ягоди”, у серпні 1945 року. Невідомо, чи весь час працював на більшовиків, чи лише пізніше перейшов на їх бік, але будь яка чесна і розумна людина вважатиме правдоподібною гіпотезу, що ПРАЦЮВАВ НА БІЛЬШОВИКІВ ВЕСЬ ЧАС. Ця гіпотеза тим більш правдоподібна, що в грудні 1944 року він без бою здав цілий штаб свого куреня (як його викрили совєти?), і відразу після того він був керівником АГБ НКВС. Перед тим (у вересні) завів курінь, яким командував, прямо в засідку НКВС.
Схожа ситуація з сотенним, який командував відділом, що взяв в облогу поляків в Кисилинському костелі (також “кривава неділя”). Петро Васюк з Кисилина . 23 червня 1941 року мобілізований в Червону Армію, через 3 дні повертається додому. Після проходження фронту стало відомо, що він агент НКВС. У березні 1945 року напав на збори комендантів округу УПА-Північ, шість з яких тоді загинуло. За цю акцію отримав Орден Червоної Зірки.
Гжегож Мотика:
Серед сотень нападів на польські села не знайдено жодного, який можна було б приписати совєтам. Зате в кожному випадку (див. вбивство в Парослі), де вдалось встановити винних, ними виявились бандерівці „Від Волинської різанини до Акції Вісла” с.167
Метод Гжегожа Мотики простий. Він виглядає так:
Всюди були бандерівці, бо бандерівець кожен, кого Я вважаю бандерівцем.
Будь яке джерело, яке розповідає, наприклад, про напад бульбівців, мельниківців (див. напад на Порицьк разом з “Довбушем”) або совєтів — НЕДОСТОВІРНЕ, бо Я ЗНАЮ, як було насправді, і джерело, яке розповідає, те, що Я — достовірне. А джерело, в якому розповідається щось інше — недостовірне, тому його треба відкинути. Зрештою, завжди можна ще перекрутити зміст джерела, що нерідко роблю. Достовірним джерелом для мене є навіть проза Єгорова (див. ВБИВСТВО В ПАРОСЛІ), але тільки тоді, коли він пише те, що я.”.
Те, що стандартним забезпеченням радянського партизана на Волині був Тризуб для прикріплення на головний убір, було настільки очевидним, що після війни навіть комуністи цього не приховували. Але нехай сьогодні хтось спробує щось сказати про “несправжню УПА” на Волині наприклад Гжегожу Мотиці... В інших місцях могло бути, але на Волині? - НІ! Ні і все! Сам посилається навіть на інформацію з партизанської повісті, але тільки тоді, коли ця інформація йому вигідна... Незручну інформацію демонстративно не помічає.
Влітку 1943 року багатьом полякам більшовицька чи німецька провокація була очевидна. Про це писали в пресі і в рапортах. Якщо сьогодні таку гіпотезу представити історику — спеціалісту по “спланованому геноциду” - він розіграє сцену святого обурення. Буде плюватись, тупотіти, верещати і топтати власний капелюх.
Чи можна дивуватись такій поведінці, якщо ВСЯ КАР’ЄРА такого “історика” висить на догмі “спланованого геноциду”? Якщо впаде догма, історик стане нулем.
Команда “Добродій”
Будь яке джерело, яке розповідає, наприклад, про напад бульбівців, мельниківців (див. напад на Порицьк разом з “Довбушем”) або совєтів — НЕДОСТОВІРНЕ, бо Я ЗНАЮ, як було насправді, і джерело, яке розповідає, те, що Я — достовірне. А джерело, в якому розповідається щось інше — недостовірне, тому його треба відкинути. Зрештою, завжди можна ще перекрутити зміст джерела, що нерідко роблю. Достовірним джерелом для мене є навіть проза Єгорова (див. ВБИВСТВО В ПАРОСЛІ), але тільки тоді, коли він пише те, що я.”.
Коментарі
Дописати коментар